Трава нічого не ховає - Нюквист Герд

Я дивився на Карла Юргена, поки він слухав, що йому казали. І знов мене вразило, яке в нього втомлене обличчя.

— Я зараз буду, — сказав він.

— Це... це щось... — почав я.

— Ні. Нічого. Тобто мене викликають у справі. Треба негайно йти. Ти вже вибач мені, Мартіне.

— Ну що ти, — сказав я. — Я теж іду. Мені кортить самому пошукати Люсі.

Я не знав жодної душі, з ким би Люсі була знайома. "Вона ні від кого не переказувала вітання", — сказала моя мати.

Я поїхав у Норвезьку оперу. Там дехто ніколи й не чув про Люсі Лунде, дехто тільки чув, що така є, а кілька людей навіть пам'ятали її. Тих кілька, що пам'ятали, не бачили її майже два роки, відколи вона вийшла заміж. А крім того, поліція вже побувала в Норвезькій опері.

Я навідався до двох меланхолійних поетів і до автора детективних романів, що були членами правління Товариства аматорів поезії. Поетів я знайшов у редакціях їхніх газет. Один писав статтю про труднощі збуту яєць перед велико-днем, а другий — готував звіт про засідання стортінгу. Обидва на вигляд були пригнічені. Люсі Лунде вони не бачили. Автор детективних романів ще спав. Рідкий чуб звисав йому на лоба, він насилу продер очі. Потім надяг халат і поплентався до кухні по пиво. Він також не бачив Люсі Лунде.

Я пообідав у Театральній кав'ярні. Мені здавалося, що сьогодні мені випадає попоїсти саме в ній.

Потім поволі поїхав містом, приглядаючись до людей на вулицях, чи не побачу де русявої голови Люсі, — я знав, що так само тепер їздять усі приватні й службові машини працівників поліції.

Та, може, я перший знайду її.

Час від часу я помічав на вулиці русяву голову й щоразу здригався. Здригався двічі: спершу, коли думав, що то Люсі, а потім, коли мало не наїздив на передню машину. Поліція ні на кого не наїздила. В їхніх машинах один сидів за кермом, [335] а другий шукав поглядом русявої голови серед перехожих.

Проте я не знайшов.

Стемніло, на вулицях засвітилися ліхтарі, замигтіли світляні реклами.

У Студентському парку стало людно, спалахнули прожектори, які освітлювали фасад Національного театру. Що вони сьогодні можуть ставити? Я вже не був у театрі багато місяців. Ага, згадав, я читав у газеті. "Будівничий Сольнес". До речі, будівничий Сольнес упав з башти.

Якщо я знайду Люсі, то... То що я зроблю? Я не знав. "Якщо я напишу контрольну з математики, доценте Бакке, то після зимових канікул не запускатиму уроків. Даю слово..."

Та Люсі — не математика. Я не знав, що мені робити. Не міг же я їздити вулицями цілу ніч і шукати її русявої голови. Крім того, вона могла накинути на голову хустку.

Ця остання думка приголомшила мене.

Дарма шукати, можна їхати додому й переодягтися в тонший костюм. Надворі вже по-весняному тепло.

Я не сів у ліфт.

Не було чого поспішати.

Я поволі підіймався сходами на п'ятий поверх. Чим довше я йтиму, тим далі відтягну неприємну хвилину. В мене було таке почуття, що я не матиму сили вернутися в дім полковника Лунде на схилі Голменколена, не знайшовши Люсі.

Я вийняв з кишені маленьку в'язочку ключів. їх було тільки три: один від школи в Бріскебю — далекої, мирної школи, другий від дому полковника Лунде, а третій від мого помешкання на Гавсфіордсгате.

Я вткнув ключа в замок і відімкнув двері. Тоді зайшов до передпокою, зачинив за собою двері і ввімкнув світло. Я ще трохи відтягну повернення, коли піду до кухні й вип'ю пива, а вже потім переодягнуся.

Я пройшов передпокоєм до кухні, вмикаючи дорогою світло.

Ось вона — моя взірцева, аж занадто практична кухня. Скрізь цілковитий лад, як і два місяці тому, коли я залишив її. Я любив лад — мабуть, почав набувати звичок старого парубка.

Під вікном, за яким уже було темно, стояв стіл, а обабіч нього — два стільці. Мені здавалося, що я завжди присував [336] їх до самого столу. А виходить, що ні: один стілець стояв боком.

"Хто їв із моєї мисочки?" — запитав найменший ведмідь.

Я зайшов до вітальні і ввімкнув світло.

Освітлена однією лампою, що висіла під стелею, вона здалася мені великою і холодною. Я заходився вмикати й інше освітлення: лампу на письмовому столі, потім біля полиці з книжками і торшер за своїм персональним кріслом біля каміна. В це крісло я сідав увечері почитати.

Виявилося, що його надто близько присунено до каміна.

"Хто сидів у моєму кріслі?"— запитав більший ведмідь.

У мене зашпигало в потилиці. Я геть забув, що там було далі в казці. А в дитинстві це була моя улюблена казка. Що в біса сказав найбільший ведмідь?

Я перейшов їдальню й відчинив двері до спальні. І тієї миті загадав слова найбільшого ведмедя.

"Хто спав на моєму ліжку?"— запитав він.

На моєму ліжку спала Люсі.

На моєму ліжку!

Я ввімкнув світло. Вона була вкрита ковдрою по саму шию, видніла тільки русява голова, та голова, яку я шукав цілий день.

Тієї миті я збагнув, скільки правди є в дивному вислові: "Кров захолола в жилах". Я відчув, що чуб у мене на голові став сторч. Не знаю, скільки я так стояв біля дверей і дивився на русяву голову, що непорушно лежала на моїй подушці.

Та нарешті я підійшов ближче.

Люсі спала.

Спокійнісінько спала собі!

Хвилину я дивився на неї. Вві сні обличчя в неї було оголене й беззахисне, наче в дитини, навіть спала вона по-дитячому, розтуливши губи.

Я ввімкнув світло на нічному столику. Люсі не ворухнулась.

— Люсі! — покликав я. Вона ледь засовалась.

— Люсі!

Вона розплющила сині очі, обвела кімнату сонним поглядом, тоді спрямувала його на мене і зразу ж рвучко сіла и натягла ковдру до самої шиї.

— Мартіне!... Ти налякав мене до смерті! Отакої! Я налякав її до смерті!

Це ти налякала мене до смерті, Люсі. Налякала до смерті цілу свою родину й підняла на ноги всю поліцію. [337]

— Поліцію?.. Мартіне... ти мусиш допомогти мені. Я... поліцію...

І зненацька, без будь-якого переходу, вона заплакала. Занурила голову в подушку й нестримно заридала.

Я сів і почав чекати. Вирішив дати їй виплакатися. Сподівався, що колись же вона має перестати. Поспішати мені було нікуди.

За якийсь час Люсі й справді перестала плакати, тільки схлипувала. Потім повернулась і глянула на мене.

— Ти не дозволиш їм забрати мене, Мартіне? В її синіх заплаканих очах прозирав страх.

— Накинь па себе халат і ходімо до вітальні, Люсі. Там нам буде зручніше говорити.

— Мій халат...

Вона відгорнула ковдру, і на мить я подумав про її давні хитрощі. Згадав мережива, викот і прозорий нейлон.

Та ось вона встала з ліжка, і я отетерів: на ній була моя піжама!

— Дай мені свій, Мартіне. В тебе є якийсь пристойний халат?

— Мій халат у полковника Лунде, — відповів я. — Візьми купальний.

— Він надто великий, — мовила вона.

Аякже, мій купальний халат для неї надто великий! Я відчув, що починаю лютувати на неї. Але був не такий засліплений цим почуттям, щоб не зрозуміти: я лютую тому, що в мене відлягло від серця. Люсі ніхто не вчинив ніякої кривди.

— Ходімо до вітальні.

Вона подріботіла поперед мене. Дивно було бачити її без високих підборів. Вона відразу стала маленька. Маленька й трохи розпатлана, мов дитина. Вона безцеремонно сіла в моє персональне недоторканне крісло, навіть простягла руку по сірники й розпалила в каміні. Але я помітив, що дрова в ньому вона розіклала як слід.

Мені довелося сісти на канапу.

— Дай мені випити чогось міцного, Мартіне.

— Не дам. Посидь, я зараз зварю кави.

Я запалив газову машинку. Так буде найшвидше. Тоді налив у кавник води і зварив каву. Поки вода закипіла, я приніс чашки.

— Пий, Люсі.

Вона почала мовчки пити, мов слухняна дитина. Я також випив свою чашку.

— Я ще не цілком отямилась, Мартіне... я спала... мені снився жах, снилося, що хтось прийшов забрати мене... а [338] виявилося, що це ти. Ох, Мартіне, коли б ти знав, як я зраділа, побачивши тебе...

Люсі поставила чашку на стіл. Чашка забряжчала об блюдце, коли вона ставила її. І, неначе хто натиснув на важілець або відкрутив кран, з очей у Люсі знов полилися рясні сльози.

Я знав жіночий плач, мені було неважко визначити, що Люсі не прикидалася.

І знов мені довелося сягнути по хусточку. Я витяг її з кишені на грудях і дав Люсі?

— На тебе можна покластися, Мартіне?

— Можна.

— Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тут опинилася.

Я більше дивувався, як вона тут опинилася, а не чого.

— Як ти зайшла сюди, Люсі?

— Я давно полювала на твої ключі і якось удома побачила їх на твоєму нічному столику. Я зробила з них відбиток і поклала їх на місце. Це ж так просто.

Вона вже заспокоїлася.

— Ти щось їла, Люсі?

— Рибні фрикадельки. В тебе сила-силенна банок із рибними фрикадельками, Мартіне.

— Я їх люблю, — відповів я.

— Але більше нічого не їла. Боялася виходити. Можна ще трішки кави?

Я налив їй ще одну чашку.

— Ти питаєш, чи на мене можна покластися, Люсі. Я відповів, що можна. Але й сам мушу тебе одне запитати. Чого ти тут ховаєшся?

Вона глянула на мене поверх чашки. Рукави моєї піжами були для неї надто довгі. Без начорнених вій і нафарбованих губ, з розсипаними по плечах, непричесаними косами вона була краща, ніж будь-коли раніше.

— Я ховаюся, бо не хочу, щоб мене арештували за вбивство, — відповіла вона.

В її голосі не було ніякої гри, вона говорила цілком щиро, просто стверджувала факт.

— Чого б тебе мали арештувати за вбивство, Люсі? Вона всміхнулася.

— Я не така дурна, як тобі здається, Мартіне. Не така дурна, як усі думають. Я певна, що Карл Юрген знайшов на револьвері відбитки пальців. Цілком певна, що моїх. Я завжди розуміла, що все це спрямоване проти мене.

— Так, відбитки твоїх пальців, Люсі. В її погляді знов прозирнув страх. [339]

— І на тому, чим ударили панну Лунде, напевне теж відбитки моїх пальців?..

— Я подзвоню Карлові Юргену й запитаю...

— Ні, Мартіне!.. Не треба... Ти мені приятель... не дай їм забрати мене...

Чашка випала в неї з руки. Я нахилився й підняв її. Кава розлилася по килимі.

— Я мушу подзвонити Карлові Юргену, поліція не може гаяти часу на пошуки. В неї є інші, такі самі важливі справи.

— А тобі конче казати, що я тут, Мартіне? — запитала вона тихим жалібним голосом.

— Не знаю.

Я підійшов до письмового столу й подзвонив Карлові Юргену додому.

— Це Мартін. Я знайшов Люсі Лунде.

— Де?

Я помовчав.

— А я обов'язково повинен казати тобі про це?

— Залежно від обставин. Хіба вона вважає, що їй загрожує небезпека?

— Авжеж, саме так вона вважає.

На другому кінці проводу на хвилю запала мовчанка.

— Згідно з Кримінальним кодексом людина, яка вважає, що їй загрожує небезпека, і ховається, не робить ніякого злочину, навіть якщо її шукає поліція.