Трава нічого не ховає - Нюквист Герд

[350]

— Це ти добре кажеш, — мовив Карл Юрген.

Ти ба, спромігся похвалити мене. Я вдав, що не помітив цього.

Я зназ тільки дві речі. Що знайду скаро, який усі шукають. І що після цього в Крістіановій голові складеться відгадка тієї загадки, над якою ми б'ємося. Карл Юрген був тільки поліцаєм. Я раптом помітив, що наша розмова йому страшенно нудна.

— Ти теж будеш потрібен там, Карле Юргене.

— Де, в театрі?

— Ні.

— На горищі?

— Ні.

Карл Юрген мав такий вигляд, наче перед ним стояло жваве цуценя, яке він навчав. Але йому було цікаво, що те цуценя вже вміє. Кому з тих, хто любить собак, не було б цікаво дослідити це.

— Ти будеш потрібен потім.

— Того самого вечора?

— Ні. Тоді ще рано. Думаю, що через кілька вечорів. Але важливе одне, Карле Юргене. Тих кілька вечорів, після того, як Крістіан поведе всю родину Лунде до театру, а я...

— Розтрощу те прокляте горище...

— Отож... дуже важливо, щоб за будинком добре стежили. Цілодобово. Чи на Ев'єна й Віка можна цілком покластися? Вони, по-моєму, наче якісь напівмертві...

— Усе гаразд. Я й сподівався, що мої помічники справлять таке враження. Та можу запевнити тебе, що вони такі "напівмертві", як чистокровні коні перед стартом на змаганнях. Вони кидаються вперед, ще навіть не встигне відлунати стартовий постріл.

Потім я мав змогу переконатися, на що здатен Ев'єн, хоч тепер, коли я викладав свій геніальний, на мій погляд, план, я Ще цього не знав,

— Коли ти одужаєш, Крістіане? Коли Люсі можна буде повернутися додому?

Крістіан глянув на Карла Юргена. Той хвилину подумав.

— Мабуть, немає іншої ради. Нехай Мартін спробує здійснити свій план. Отже... зараз прикину... через два дні ти, Крістіане, зможеш відсвяткувати своє одужання... Люсі повинна повернутися додому завтра... а Вік і Ев'єн мають бути особливо пильні. Я сам їх проінструктую. Але скажи мені одне — ти певен, що родина Лунде захоче піти до театру?

— З Крістіаном? — вигукнув я. — Крістіан здатен переконати панну Лунде, що вона єдина справжня жінка на світі, [351] здатен переконати Вікторію, що вона єдина справжня дівчина на світі, і так далі...

— А полковник Лунде? Він же не єдина справжня жінка на світі? Навіть Крістіан не зможе його переконати в цьому.

— Крістіан зможе все, — сказав я. — Він упорається і з полковником Лунде. Прибере оту свою лікарську міну й почне витлумачувати йому силу-силенну всіляких речей, яких полковник Лунде не зможе втямити, але все зведеться до єдиної поради: родина повинна дозволити собі невелику розвагу. Правда, Крістіане?

— Що мені сказати? Мабуть, я маю радіти такому компліментові.

— Ну й добре, — мовив я.

— А я не радію, — повів далі Крістіан. — Якщо тобі пощастить здійснити свій план, то добре, ми відгадаємо загадку. Але мене це не тішить.

— Чому?

Крістіан відчужено дивився поперед себе. Він снував якісь свої лікарські думки, і ми з Карлом Юргеном не встигали за ними.

— Чому? — ще раз запитав я.

— Бо завжди страшно дивитися, як людина скидає маску й перестає бути людиною.

Другого ранку мені довелось похмелитися пивом, а то б я не зміг працювати з Вікторією.

Того дня з мене вчитель був не найкращий, але ми сяк-так відпрацювали належні години.

Потім я повернувся до своєї кімнати, став біля вікна і, дивлячись на сіре по-березневому місто, задумався. Вчорашній запал, викликаний кількома чарками віскі, минувся. Не те, щоб я вирішив відмовитися від свого наміру, а просто не знав, як мені підступитись до того горища.

Бо коли два покоління людей перевернули догори дном горище полковника Лунде й нічого не знайшли, то скарб напевне добре захований.

І, мабуть, захований якось особливо. А може, те горище побудоване якось особливо, що в ньому є такі сховки?

Чи не порадитися мені з архітектором?

Я раптом збагнув, що єдина справді геніальна думка, яка сяйнула мені і на п'яну, і на тверезу голову, — це саме думка про архітектора. Звичайно, треба з ним порадитись!

Але я не знав жодного архітектора.

Я спілкувався із звичайнісінькими людьми й мав велику [352] пошану до архітекторів. Я згадав, що на давніх церквах і замках завжди стояло ім'я того, хто їх будував. У новіші часи вже згадували й художників та скульпторів, що працювали з будівничими.

Невже я не знаю жодного архітектора.

І я згадав одного — Корнеліуса. Як же його прізвище? Прізвище вилетіло в мене з голови. Це було дуже давно. Йому не давалася мова. Але він завжди малював афіші для всіляких свят і карикатури на перервах. Пам'ятаю, ях я одного разу, знітивши серце, звелів йому стерти з дошки карикатуру на мене.

Кілька років тому я прочитав у газеті-, що він отримав першу премію на якомусь архітектурному конкурсі і працює в Управлінні державного будівництва і громадських споруд. Державне будівництво і громадські споруди... Бідолашний хлопець. Яка суха, бюрократична назва тієї установи, де йому доводиться працювати.

Я поставив машину на Вергелансваєн біля будинку номер один і зайшов у під'їзд.

На першому поверсі висіла таблиця зі списком прізвищ і посад. Я звернувся до дівчини у віконці.

— Я нічого не зрозумію в цьому списку. Скажіть мені, будь ласка, де тут у вас креслять?

Дівчина підвела очі від книжки. Вона була русява, з блакитними очима й дуже привітним виразом на обличчі.

— Тут ніхто вже не креслить. Та коли ви хочете поговорити з архітектором, то всі вони на третьому й на шостому поверхах. На третьому — лікарні, в'язниці й посольства, а на шостому — університети й інші вищі навчальні заклади.

Дівчина намагалася говорити як мешканка Осло, та однаково в її мові було виразно чути бевердальський діалект. Вона знов схилилась над книжкою.

Я піднявся на третій поверх і в довгому списку прізвищ пошукав свого давнього учня Корнеліуса. Але не знайшов. Видно, він не мав ніякого стосунку до лікарень, в'язниць і посольств. Я подався на шостий поверх. І знов заходився вивчати список прізвищ. Частина з них були архітектори, частина — старші архітектори і навіть один завідувач відділу. Та жоден із них не звався Корнеліусом.

Ну що ж, коли я вже однаково тут, то побалакаю з кимось іншим.

Я зупинився на завідувачеві відділу. Якби я почав з котрогось архітектора, він міг би послати мене до старшого [353] архітектора, а той, мабуть, до завідувача. Це забрало б багато часу, а в мене його не було.

— Можна поговорити з завідувачем відділу? — запитав я в молодої жінки, що сиділа за скляною переділкою.

— Будь ласка. Двері у вас за спиною.

Я гадав, що мені доведеться перейти через кілька приймалень із неприступними секретарками. Та я помиливсь. Я відразу опинився в кабінеті завідувача відділу. "Університети та інші вищі учбові заклади" — нічого собі робота

Він сидів за великим письмовим столом — звичайнісінький на вигляд чоловік. Ніякої тобі широкої білої куртки, як у художників, ніякого мальовничого неладу, навіть краватка була зав'язана як слід.

— Мене звати Мартін Бакке, — сказав я. — Доцент Мартін Бакке. Я хотів би вас дещо запитати.

— Будь ласка. Сідайте.

Кабінет у нього був великий, на диво старомодний. Темні панелі з червоного дерева з кедровими лиштвами. Великий стіл для нарад, письмовий стіл, безліч полиць із книжками, а на стінах — знімки давніх локомотивів і машин. Гм.

Вікна кабінету виходили просто на королівський замок. Дивлячись на його рівні чисті лінії, я згадав незграбний, населений примарами будинок полковника Лунде.

Завідувач відділу простежив за моїм поглядом.

— Класицизм, — сказав він. — Збудований тисяча вісімсот сорок восьмого року за ескізами кандидата юридичних наук Ганса Дітлева Франціскуса фон Лістова.

Я не знав до пуття, з чого мені почати. Я уважніше приглянувся до завідувача відділу. То був звичайнісінький собі чоловік років п'ятдесяти.

— Ідеться про старе горище... — почав я.

— На жаль, хоч як би я хотів, ми не беремо приватних замовлень. Мені справді шкода, бо старі горища мене дуже цікавлять. У них незвичайна будова.

Я збагнув, що знайшов потрібну мені людину.

— Ви знайомі з найстарішими будинками на схилі Голменколена? — запитав я.

Він блиснув очима за скельцями окулярів.

— Ще б пак! Вони страшенно цікаві. Побудовані на зламі сторіч. Поєднання норвезького романтизму зі швейцарським стилем.

Він обернувся й наосліп узяв з полиці якусь брошуру.

— Я можу позичити вам число журналу "Санкт-Галвард". Тут якраз надрукована стаття про ці будинки.

Мені довелося відкрити свої карти. [354]

— Я шукаю на такому горищі одну річ, — мовив я. — І не перший. її шукають уже два покоління.

— Що саме?

— Не знаю.

— А на горищі повно скринь, пак старого одягу, потрісканого посуду, манекенів?

— Так. Архітектор зітхнув.

— Хотів би я побачити те горище, — мовив він.

— Воно саме таке, як ви змалювали, — сказав я. — Але ми... тобто я... ми не можемо знайти того, що шукаємо. А я поклав собі будь-що знайти його. Як я вже сказав, те горище вже шукане й перешукане. Отже, та річ, яку ми шукаємо, мабуть, відносно невелика.

— Яка саме?

— Не знаю.

— Десь така завбільшки, як залізна скринька або старосвітська дерев'яна скринька на шитво?

Він мав буйну уяву.

— Мабуть.

Архітектор випростався на стільці, взяв олівець і великий аркуш паперу.

— У тих старих будинках, що ви кажете, неймовірно цікаві горища...

Він сам не уявляв, наскільки його слова були правдиві.

— Тобто цікаво побудовані. Ось крокви... Архітектор почав накреслювати план горища так, щоб я зі свого боку бачив його у справжній перспективі, а він — перевернутим.

— А мостини йдуть отак. У той час їх клали широкі. Але дах біля крайніх мостин налягав так низько, що їх не можна було прибити. Тому ті мостини різали на клапті й заганяли їх туди, не прибиваючи.

Я затамував подих.

Архітектор глянув на свій рисунок.

— Якби я захотів сховати щось на такому горищі, то саме отут, між двома кроквами... бачите? Між цими скісними балками, в порожнині під котроюсь із неприбитих дощок. У ці кутки горища напевне напхано різного мотлоху і скринь. Повідсовуйте їх. Але ті дошки, мабуть, за довгі роки осіли й міцно лягли на ощепину. Отож візьміть із собою лапу.

— Що взяти?

Він здивовано глянув на мене, тоді всміхнувся.

— Ну правда... звичайно... Ви не знаєте нашої термінології. Я піду й запитаю хлопців, чи в кого нема лапи, щоб позичити вам.