Трава нічого не ховає - Нюквист Герд

Але я не зразу помітив його. Він мав ідеальну зовнішність для працівника кримінальної поліції. Його ніхто б не зміг запам'ятати. [324]

— Сержант Вік, — відрекомендувався він, підводячись.

Тоді знову сів.

Я й тепер нізащо не впізнав би його. Він міг би втертися в будь-яке середовище. Тепер він утерся в родину Лунде.

Я поїхав в Управління кримінальної поліції і зайшов просто до кабінету Карла Юргена.

— Сержант Вік уже на місці, — сказав я. — А сам я їду на кілька днів до матері, щоб трохи оговтатись, як ти мені радив.

Я почував себе, як хлопчак у літньому таборі, що звалився у водоспад і мало не потонув, а тепер його відсилають до матері, щоб він очуняв. І, як хлопчак, я радів, що опинюся вдома, в матері.

— Але я пробуду там кілька днів, — мовив я. — Як ти гадаєш, за цей час нічого не станеться?

Карл Юрген підвів на мене ясні очі.

— Я більше ні в чому не впевнений, Мартіне. Не знаю, що й думати. Крістіан почуває себе добре, але я звелів йому триматися осторонь принаймні з місяць. Працювати йому не дозволять. Коли він випишеться з лікарні, то відразу поїде додому, причаїться там і ніде не з'являтиметься.

— Так він обросте мохом, — сказав я.

— Я знаю. Але краще обрости мохом на два тижні, ніж зарости травою назавжди.

Зарости травою.

— Авжеж, — погодився я.

— Більше тебе ніщо не цікавить? — запитав Карл Юрген.

— Мене? Завжди все цікавить. А хіба є щось таке, що мене сьогодні має особливо цікавити?

— Револьвер, — сказав Карл Юрген. — Куля. Відбитки пальців.

— Ти вже дослідив їх?

— Звичайно. Це ж найлегша частина нашої роботи. Він погортав папери на письмовому столі.

— Лабораторія зробила балістичне дослідження револьвера й кулі. Стріляли з револьвера полковника Лунде. Відбитки пальців також було дуже легко визначити.

Я затамував подих.

— Вони належать пані Люсі, — сказав Карл Юрген. [325]

Люсі з синіми, як проліски, очима. Люсі, яку завжди вабило все блискуче. Люсі зі своїми прорахунками й розчаруваннями. Важко було повірити, що стріляла вона.

— Я не можу повірити в це, — мовив я. — Люсі... вона... вона не така людина...

— Не яка?

— Не така, щоб стріляти комусь у спину.

— А ти вважаєш, що панна Лунде чи Вікторія такі люди, щоб стріляти комусь у спину?

— Отже, ми можемо однаково підозрювати кожного з них.

— Виходить, що так. Ти її заарештуєш?

— Ні. Почекаю кілька днів. Якщо ми її заарештуємо вже сьогодні, то не посунемося далі.

— Я не розумію.

— Заарештувати когось завжди можна. Найлегше заарештувати людину, що залишила відбитки пальців на револьвері. Але важливіше дізнатися, навіщо вона взяла в руки той револьвер. Чому вона стріляла? Я цілком певен, що вона нічого більше не зробить, знаючи, що Крістіан принаймні на місяць вийшов з гри. І я б хотів дізнатися ще одне: що сховане на горищі?

— І ти гадаєш, що Люсі його знайде?

— Не знаю. Але я хочу дати їй шанс.

— Хочеш дати їй шанс знайти те, що шукають усі й не знаходять, а потім заарештуєш її за спробу вбити Крістіана?

— Так.

Я дивився на Карла Юргена. На свого давнього приятеля.

— Погана в тебе робота, Карле Юрген. Доводиться робити неприємні речі.

— Так. І будь певен, що мені не завжди хочеться їх робити.

Я купив великий флакон парфумів "Жолі Мадам" і поїхав через Берум у Бакке, де мешкала моя мати.

Садиба мирно купалася в березневому сонці — воно віддзеркалювалось у вікнах теплиць, сніг на подвір'ї під його промінням уже розтанув. Мати зустріла мене з материнським захватом.

— Мартіне, синку, яка несподіванка! Ти побудеш у мене кілька днів?

— Так, — відповів я.

— Невже згадав про мої іменини? [326]

Я витріщив на неї очі. Іменини? Який же сьогодні день? Авжеж, п'яте березня.

— Так, — збрехав я, простягаючи їй коробку "Жолі Мадам". ...

— Це мої найулюбленіші парфуми, — мовила моя елегантна мати. — Звідки ти знаєш, синку?

— Просто вони мені подобаються, — відповів я. — І личать вам. Ви будете святкувати іменини, мамо?

— У шістдесят років? Ти здурів, Мартіне. Думаєш, це така радість? Але мені приємно, що ти згадав про них. Як там живе Крістіан?

— Крістіан застудився, — мовив я. З великою бідою це можна було назвати правдою. — Він просив передати вам щире вітання.

Удруге за досить короткий час я відзначав іменини пляшкою шампанського.

Цього разу все відбулося так, як належить. Пляшка стояла не в буфеті, а в льоху, і була як слід заморожена.

— Вітаю вас, мамо, з днем народження!

З днем народження... Я не хотів ні про що думати. Ні про ідо! Я приїхав сюди трохи відпочити. А моя мати знов збудила в моїй душі тривогу тільки тим, що в неї був день народження. Я не хотів думати про Вікторію.

— У вас гарний вигляд, мамо. Я б не сказав, що вам більше ніж п'ятдесят.

— Дякую, синку.

— Від чого це залежить, мамо? Тобто як ви примудряєтесь так гарно триматися? У вас же повно роботи!

— Товариство здоров'я... — почала мати.

Я не мав наміру заводити мову про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям чи Товариство сприяння добробутові Берума. Вона могла годинами говорити про них.

— Я знаю, — сказав я, — Товариство здоров'я процвітає. Ви збудували притулок для сиріт і плануєте збудувати пологовий будинок...

— Притулок для старих, — поправила мене мати.

— Тим краще. Але мене цікавить, чому ви так добре збереглися. Це не комплімент... хоч і комплімент також... але я хочу знати, чому люди так по-різному старіються?

Я дивився на материну струнку ногу в нейлоновій панчосі, мальовниче закинену на другу, й на нігті, вкриті лаком коралового кольору. [327]

— Не знаю, синку. Ти краще запитай Крістіана.

— Крістіан прочитає мені довжелезну лекцію, — відповів я. — А самі ви не можете пояснити цього? Візьмімо хоча б Марту Лунде. Вона вашого віку, навіть на два роки молодша.

— Марту Лунде? Я її пам'ятаю. І Віктора Лунде також.

— Ви маєте на думці Вікторію?

— Вікторію і Віктора. Звучить так зворушливо.

— То що ви скажете про Марту?

— Я її бачила дуже давно. Вона завжди була однакова на вигляд. Взірець самовідданої жінки.

— Який же Марта Лунде взірець, мамо, коли вона всім своїм виглядом ніби засвідчує, що жінка може бути позбавлена будь-якої привабливості?

— Це правда. Але є люди, що завжди носять на собі якісь наліпки.

— Наліпки?..

— То їхня родинна риса. Пам'ятаю малу Вікторію. Я бачила її багато років тому, тепер вона, мабуть, уже доросла. Вона тоді з усієї сили вдавала з себе легковажну. І пам'ятаю Люсі. Я певна, що вона й досі носить задовгі коси і вся в блискітках...

— Наліпки... — проказав я.

Мати лякала мене. Звідки вона знала, що Люсі носить задовгі коси?

— Вона, здається, була співачкою. І поводилась дуже самовпевнено.

— Але до чого тут наліпки, мамо?

Мати взяла сигарету й прикурила її запальничкою. Я дивився на її гарні пальці з лакованими нігтями.

— Дехто носить наліпки, щоб переконати інших, а надто самих себе, що вони такі, якими хотіли б бути.

Я почав здогадуватися, у кого з батьків удався мій брат Крістіан.

— А ви самі, мамо?

— Мені не треба наліпки. Я подобаюся собі такою, яка я насправді.

— А вам не сумно без батька?

— Сумно. Він був дуже спокійний чоловік. Навіть як захворів. Ніколи не говорив про хворобу і спокійно ковтав свої таблетки, я навіть забувала, що він хворий. І він, мабуть, теж забував. Мені без нього сумно. Може, тому я й... ну... пішла в Товариство здоров'я і...

— Я розумію, мамо.

Вона викинула сигарету в камін.

— Звідки ти так добре знаєш родину Лунде, Мартше? [328]

Пора було міняти тему розмови. Я надто багато розпитував про тих Лунде. Але матір не легко було відвернути від того, що її цікавило. Довелося відповісти їй.

— Я давав приватні уроки Вікторії, — мовив я.

Це, власне, була правда. В кожному разі моя відповідь задовольнила матір. Вона почала знов говорити про Товариство здоров'я. Я дав їй вибалакатися. Це була нейтральна тема.

Я ходив на лижах у лісі навколо Бакке. Там не було лижні, але мені подобалося йти неторканим снігом, як я колись ходив хлопцем. Сніг підтанув, став дірчастий, і я часто провалювався в нього. Лижі доводилося змащувати щодня.

Решту часу я тинявся по садибі, розмовляв з матір'ю або просто відпочивав. А головне, намагався ні про що не думати. Це було найважливіше. Ні про що не думати. Десь у майбутньому, вже недалекому, мріла відгадка двох замахів на життя. І. для мене важливо було так заспокоїтися, щоб мати змогу допомогти Карлові Юргену знайти ту відгадку. Карлові Юргену і Крістіанові, який був головною особою в цій грі, бо здогадувався про щось, але не розповідав нам про свої здогади, тому що сам не був цілком упевнений у них, а крім того, не хотів наражати мене на небезпеку. Не треба ні про що думати. Я весь віддавався дрібній роботі в садибі або слухав материні розповіді про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям і про новий притулок для старих.

На щастя, втекти від думок виявилося легше, ніж я гадав.

Третього вечора під час нашої розмови з матір'ю я погодився переглянути креслення нового притулку для старих.

Був приємний, тихий вечір. У каміні потріскував вогонь. Мати розіклала на столі в бібліотеці креслення. Вона не вмовкала ні на хвилину, своєю балачкою цілком забиваючи диктора, що передавав погоду й останні вісті.

Архітектор Ікс заправив підозріло низьку ціну, але напевне перевитратить кошти. Архітектор Ігрек, навпаки, заправив надто дорого, але він уже збудував у Моргедалі новий готель і закінчив його раніше, ніж домовлялись. Архітектор Дурний, не розуміє, що в будинку для старих не можна планувати так багато сходів, але він каже, що чим більша площа будівництва, тим воно дорожче, а чим більше сходів і чим воно вище, тим воно обійдеться дешевше. Товариство здоров'я планує провести добродійницьку компанію з ярмарком і концертами, щоб притулок для старих був побудований у ширину, а не у висоту. [329]

"Передаємо повідомлення кримінальної поліції". Мати замовкла. В каміні тихо потріскував вогонь. "Кримінальна поліція міста Осло розшукує пані Люсі Лунде. Пані Люсі Лунде тридцять п'ять років. Вона середи: на зріст, має блакитні очі, біляві коси, правильні риси обличчя й гарні зуби. На ній було сіре зимове пальто, сіра сукня переткана срібною ниткою, і брунатні черевики з крокодилячої шкіри. Головного убору на ній, можливо, не було.