Дбайлива облога - Белль Генріх

З братами вона вже не може розмовляти на цю тему взагалі, Ервін також каже, що "проливати сльози за торішнім снігом — це просто сентиментальність". Батько не хоче про це й слухати і часом аж лютує— видно, сумління в нього все ж нечисте. А Кете мовчить. Кому-кому, а їй, певно, було особливо гірко втрачати Айкельгоф та Іфенго-фен, де вона народилась і де минули її дитячі роки, бачити, як усе там зрівнюють з землею і перекопують... Сунули величезні екскаватори, ковшуваті звірі добродушно-невинно й безжально-невблаганно пожирали ліс, ковтали грунт, знову випльовували його далеко вбік, вигрібали з-під землі покійників — шанобливо, о, вельми шанобливо! — змітали церкви, села та замки, і Кете аж здригалась, коли їхала через Ной-Іфенгофен, де поназводили нових будинків та церков.

А здригатися — це непогано. Здригатися, коли думаєш про Кіт, що тепер стоїть на молочній кухні у БееретпДв, така рожевенька й чарівлива; коли шукаєш отої невимушеності, з якою віддалася Губертові, шукаєш слушної нагоди в кутках і закутках, у ванній і в гардеробі; здригатися, коли згадуєш про Гельгу й про ту дивну обставину, що зовсім не почуваєш себе винною в подружній зраді, не почуваєш себе винною ні перед Фішером, ні перед Губертом, а тільки перед Гельгою; здригатися, коли згадуєш про те, як спокійно виходиш десь із кутка чи закутка або з ванної, підмалювавши з усмішкою губи й поправивши зачіску, так ніби нічого й не сталося, тоді як Блюм сидить десь у будинку, а Кіт у себе в кімнаті; здригатися, коли згадуєш про те, як хутко, зі спритністю птаха окидав її поглядом Губерт (чи не лишилося слідів і на ньому?), і коли замислюєшся над тим, звідки це все, чому в людей воно виходить так просто, чому після всього незворушно вдаєш, наче й не сталося того, що завпеди називалося й називатиметься подружньою зрадою... Звідки вона про все це знає? Адже їй ніхто нічого не пояснював, досвіду в неї нема, у неї, "нашої любої, нашої доброї, вірної і надійної джмілки. В нашої голубки, нашого золотка"... Звідки в неї раптом ця досвідченість, що дала себе знати вже щонайпершого разу, коли вони вийшли з ванної, а Блюм перебирала на терасі салат? Адже те, що сталося, було, бачить бог, щось небуденне, для неї ні, і все ж вона всміхнулася, кивнула Блюм головою і вийшла в сад, де безтурботно гралася Кіт.

Може, Гельга її зрозуміє й іноді пускатиме Губерта до неї... І вона, живучи в Італії чи в Іспанії, матиме змогу іноді кохати його, показувати йому дитину... Губерт такий чоловік, що ставиться до своїх службових обов'язків серйозно й ревно, навіть любить їх. "Безпека й порядок для всіх". Щоправда, він трохи педантичний, адже міг би, мабуть, запобігти біді, що сталася з Ерною та Петером. Хоч як це дивно, але вона не хоче його втратити, вона хоче бути біля нього, спати з ним, навіть... Жити з ним? Це, певно, добром не скінчиться, як не скінчилося добром, судячи з усього, і в Ерни з Петером. Ті ж бо спершу хотіли тільки... тільки переспати одне з одним, а тоді так закохалися одне в одного, закохалися по-справжньому, і то Петер в Ерну ще дужче, ніж вона в нього. Адже Ерна відверто призналася, що спочатку хотіла, аби він, саме він лиш один раз її покрив. Атож, вона так і висловилась, по-своєму вульгарно, зате щиро. І тепер Петер уже просто не може її забути, а вона не може забути його, і вони не зважають ні на скандал, ні на оскаженілого Бройє-ра, ні на всілякі розпитування та допитування. Петер хоче мати Ерну собі, у власному домі, хоче навіть з нею одружитись; це вже коханець, що майже втратив голову... Але вона... Ерна... Ерна все ж почуває себе в тій малесенькій квартирці надто вбого, надто нікчемно. Звичайно, Бройєрове бунгало й Петер у ролі коханця — так могло б тривати вічно. Могло б, якби не оцей клятий нагляд та охорона. І Ерна відверто клене по телефону все на світі, забувши, що вони з нею перейшли на "ти", вже давно не називає її "любою моєю джмілкою" замість "бджілкою", а грубо, з ненавистю цідить: "Вельмишановна пані Фішер, послухайте-но, що я вам скажу..." І вона слухає, а думки в самої далеко-далеко... Все їй тепер байдуже, все осоружне — Ерна, Ервін, Петер, Кюблер, Ронер, Клобери... І що божого дня, тілько-но вигляне сонечко, на терасі з'являється зі своєю пронизливою музикою ота напівгола німфа...

А все ж таки Ерни їй бракує. Адже та — досить мила жіночка: така розкута, така щира, навіть коли безцеремонно розповідає про своє подружнє життя, цілком відверто признаючись, з якою охотою це робить — оте, з чоловіками. "Ви ж позумієте, що я маю на увазі..." А потім: "Мене так розпалює, просто доводить до сказу ота порнографійка, яку мій старенький Бройєр приносить додому. А він і любить мене розпалити, от тільки погасити не здатний... Тож я й узяла собі того хлопця, який щоразу так жагуче, з такою тугою пас мене очима... Атож, а тоді в нас дійшло до кохання, до справжнього кохання, і про всю оту порнографійку я зі своїм хлопчиком забула. Якби ж то знаття... І треба ж таке! Ці розтри-клятущі лягаві все мені зіпсували, у нас було б так іще не один рік, але ж вони тут винюхують, винюхують... То через вашу сімеєчку, через вас саму, через ваші паскудні мільйони! Яке мені до всього цього діло? І коли я часом уранці впущу до себе Петера, то яке вам до нас діло? Аніякісінького! А тепер морочся з Бройєром через кушетки, крісла, валізи, ганчір'я... Не хоче зоставити мені навіть кольорового телевізора. Та не схлипуйте там, не схлипуйте, вам я цього не бажаю, люба моя джмілко, ні. Та з вами такого ніколи й не станеться, у вас такого просто в крові немає..."

Але ж ні, сталось і з нею — точнісінько те саме, що й з Ерною; своєму Петеров і та віддавалася, звісно, теж "хутенько й раденько", як і вона своєму Губертові.

Колись — коли? — вона розкаже йому ще багато чого про свій дім у Айкельгофі, про те, як там жила, як жила в пансіоні з черницями, може, навіть іще дещо про отого Беверло, що тоді — це ж було цілих одинадцять чи дванадцять років тому! — належав до молоді, "на яку покладали надії і робили ставку", якою опікувалися партії, всілякі спілки та об'єднання, яку осипали стипендіями, і всі сподівалися, що він вивчатиме германістику чи театрознавство, принаймні вийде на сцену культури й представлятиме там "наші" (чиї?) погляди. Його називали консерватором (якби ж тільки їй хтось пояснив був, що воно таке), навіть реакціонером (якби ж тільки їй, знову ж таки, хтось розтлумачив був, що це, власне, означає), називали католиком, навіть богомільним... А вона такою й зосталась, за таку себе й має, незважаючи на Кольшредера та Губерта. А проте й сама не знає до пуття, що воно означає. Однак Беверло пішов тоді вивчати банківську справу, спершу тут, потім в Америці, вкупі з

Рольфом, захистив навіть докторську дисертацію на якусь південно-американську тему, повернувся додому й танцювати вмів уже краще... Навколо губів у нього вже залягла якась цинічна, аж вульгарна зморшка, тепер він хотів її не тільки цілувати, він хотів чогось іще, а вона його більш не любила, і тоді він так само замріяно промовив: "Такою станеш і ти — вульгарною і цинічною. Або безмірно дурною, якщо роками матимеш справу тільки з грішми... А я ставати дурнем не бажаю. Якщо матимеш справу з грішми, що в обігу, а не з тими, які можуть лежати у тебе в кишені..." Вона побачила його ще раз на весіллі в Рольфа, коли той одружувався з Веронікою; Беверло виголосив дотепну промову й згадав у ній, навіть не образивши батька, про "Блетхен". Батько... Його вони всі люблять. А Кете!.. І було ж то ще зовсім недавно... Якщо ці чутки та розмови бодай наполовину правдиві, тоді вина за все лягає на нього, Генріха Беверло,— за нагляд і охорону, за нещастя Ерни Бройєр, за їхню поламану дружбу, за лють Клоберів, за холод з боку сусідів, за оту пригоду з тортом на Пліфгерів день народження... І за дитину, яку вона понесла від Губерта.

Тепер Беверло став чимось таким самим примарним, як і айкельгофський дім, що його швидко, дуже швидко підім'яли під себе бульдозери. "Розрівнювати й копати — отоді вугілля й скаже своє слово!" Це Бляйблеве гасло, і "старий Айкельгоф" зрештою дав такі гроші, що їх майже вистачило батькові на "замочок". Рольф розрахував тоді всі прогресії і регресії, починаючи з 1880 року, і комп'ютер видав можливий виграш; це мали бути кілька тисячних відсотка, принаймні, за одностайною думкою всіх, "шалені гроші як на такий занепалий фільварок"; кінець кінцем ішлося не тільки про величезний прибуток, ішлося й про приклад, що його мав подати батько, коли після безкінечних розмов та переговорів, а також численних протестів цілий Іфенгофен розрівняли й почали перекопувати. Іноді, коли вона, проїжджаючи там, зупиняється на путівцю між Гетцігратом та Гурбельгаймом і зазирає до глибочезного котлована, їй кортить визначити місце, де колись стояв Айкельгоф і Іфенгофен. Був час, коли туди пустили трохи потішитись археологів з їхніми римськими, франкськими і навіть, якщо це правда, дофранкськими — якимись кельтськими горщиками, черепками й усіляким причандаллям, що його кладуть у могилу разом із покійниками (у краєзнавчому музеї тепер можна переконатись, як потішились ті археологи: докторські дисертації, дисертації на здобуття доцентури в університеті так і посипались). Кістяки, КУХЛІ, камінці, черепки, гори черепків... Є в музеї і ціла Чтлша з написом: "Знайдено в Іфенгофені",— а також менша* "Знайдено на фільварку Айкельгоф, тепер буровугіль-ний басейн".

Батько, певна річ, не міг сказати сні", а правління, певна річ, правило своєї: "Якщо впираєтесь ви, Тольме, якщо впираєшся ти, Тольме, то чи ж випадає нам сподіватися на здоровий глузд у вирішенні невідкладних економіко— й енерго-політичних проблем від людей простіших?" І вони ламали, трощили, зрівнювали все з землею і перекопували — церкву й пасторський будинок, село, кладовище й убогий маєток графів фон Гетцігратів, валили й корчували фруктові дерева, каштани й дуби, живоплоти й паркани, і жодного живого місця там, звичайно ж, не зосталося: їм-бо треба було доп'ястися до вугілля! Вигнання з Іфенгофена й Айкельгофа, вигнання з Блора, а незабаром — Ервін час від часу нашіптує їй про це під секретом — незабаром дійде черга й до Тольмс-гофена...