Фаворит - Френсіс Дік

Нарешті на порозі став гарний моложавий чоловік з газетою в руках і здивовано видивився на нас.

— Можна мені поговорити з містером Лоусоном? — звернувся я.

— Лоусон перед вами,— позіхнув він.

— Це ваша ферма?

— Так. Чим можу служити?—і знову позіхнув.

Я пояснив, що, наскільки мені відомо, у нього є кінський фургон, який можна найняти. Він потер носа, пильно оглядаючи нас.

— Фургон дуже старий. А на коли він вам потрібен?

— Я хочу спершу оглянути його.

— Ага. Тоді хвилинку заждіть.— Він зайшов у дім, і ми почули, як він перемовлявся з жінкою. Та вийшов уже без газети.

— Ходімо,— сказав, ідучи попереду. Фургон стояв просто неба, устелений зверху сіном. АРХ-708. Мій давній знайомий!

Я признався Лоусону, що не маю потреби брати його, тільки хотів би довідатися, хто наймав саме цей фургон вісім днів тому. Та, побачивши, що це ошелешило його і що він уже збирається витурити нас з двору, пояснив, навіщо мені це.

— Не може бути, щоб то трапилося саме в цьому фургоні!

— Саме в ньому!

— Я ж нікому не давав його вісім днів тому. Він стояв ось тут цілий день.

— Він був у Мейденхеді.

Фермер дивився на мене, певно, цілих півхвилини. Відтак заявив:

— Коли це правда, то його брали без мого відома. Я від'їздив з родиною до Лондона.

— Скільки людей могли знати, що вас нема?

Він гучно зареготав:

— Мільйонів двадцять. Ми ж брали участь в телевізійній родинній програмі: моя дружина, старший син, донька і я. Молодшого не допустили, бо йому ще тільки десять. Він страшенно капризував. Дружина заявляла під час передачі, що в суботу ми йдемо в зоопарк, а в неділю до Тауера й повернемося не раніше понеділка.

Я зітхнув.

— А як задовго до передачі ви знали про неї?

— За кілька тижнів. У місцевій газеті повідомлялося, що ми їдемо туди. Мене це навіть трохи розсердило. Навіщо кожному в окрузі знати про твій від'їзд? Хоч дома лишалися мої робітники.

— А ви не могли б їх поспитати, чи не наймав хто фургона?

— Ось вони зберуться на доїння, і ми розпитаємо. Але ви, мабуть, таки помиляєтесь, просто переплутали номер.

— А у вас є скаковий кінь — гнідий, середньої ваги, з білою зіркою на лобі, одне вухо звисає, а хвіст держить дугою?

Він одразу насторожився.

— Є. Он там — у стайні.

Ми пішли глянути на нього. Це був той самий кінь, що його водив Берт перед фургоном.

— Звичайно, ваші люди, коли давали їсти іншим коням, мусили зауважити, що гнідого нема? — докинув я.

— Мій брат, який мешкає за милю звідси, бере його, коли забагнеться. Мабуть, вони подумали, що він у нього. Я допитаю доїльників.

— Спитайте їх заодно, чи не знаходили вони краватки У фургоні. Це моя улюблена, і я дам десять шилінгів тому, хто знайде її.

— Обов'язково,— запевнив Лоусон.— А ви поки що заходьте до хати, там підождете.

Він провів нас чорним ходом до викладеного плиткою передпокою, а потім до затишної вітальні з потертими меблями, а сам одразу пішов. Ми чули голоси його дружини, дітей, бряжчання посуду. На столі ми побачили напівскладену головоломку, а на підлозі — рейки іграшкової залізниці.

Нарешті Лоусон повернувся.

— Дуже шкодую, але робітники справді подумали, що коня взяв брат, отож ніхто з них не звернув на те жодної уваги. I вашої краватки, кажуть, не бачили. Коли чуже пропадає, їх це мало обходить!

Я подякував йому за турботу, а він попрохав мене повідомити, коли дізнаюсь, хто брав фургон. Ми з Кет поїхали до моря. Дорогою вона мовила:

— Небагато ми дізналися, чи не так? Адже хто завгодно міг узяти той фургон.

— Це мусили бути ті, що добре знали, де він,— зауважив я.— Саме через це комусь зайшло в голову скористатися ним. Якби він не знав, що фургон легко взяти, то знайшов би інший спосіб передати мені попередження. Можу з певністю сказати, що один із його батраків знає більше, аніж говорить. Банкнота в десять фунтів — і він зробився сліпим, коли брали фургон, і навіть завантажив туди коня для вірогідності. Звичайно, він не поспішатиме признатися Лоусону.

— Гаразд, не сушіть собі голови,— з легким серцем порадила Кет.— Може, Лоусон зовсім до нього непричетний. Було б просто неймовірно, якби він раптом виявився ватажком банди! Тоді б вас ударили рукояткою пістолета по голові, запхали в мішок і кинули в море, а мене прив'язали б до колії перед самим носом швидкісного поїзда.

Я розсміявся.

— Коли б я вважав саме його ватажком, то не взяв би вас.

Вона зиркнула на мене.

— Стережіться! Ще, чого доброго, перетворитесь на такого солоденького й турботливого, як дядечко Джордж. Він ніколи не допускав для тітоньки Деб якихось незручностей, не те що небезпеки! Мабуть, тому її й не зачепило сучасне життя.

— То ви вважаєте, що небезпеки не слід уникати?

— Звичайно. Коли ви наважилися на щось дуже серйозне, чхайте на небезпеку.— Вона повела рукою, щоб підкреслити свою думку, і в ту ж мить позад нас заверещав клаксон. Мимо проскочило авто, і його господар дивився на Кет, очевидячки, збентежений незнайомим сигналом, який вона подавала правою рукою.

Кет розреготалась.

Вона звернула машину до моря, у Вортінг, і поїхала прибережним шосе на схід. На нас дмухнуло пахощами солі й морських водоростей. Проминувши окраїни Вортінга, довгі ряди бунгало, електростанції Шорхема, Саутвіка й Портслейда, поважні фасади Хова, ми виїхали нарешті на прогулянкову дорогу Брайтона. Кет хвацько звернула на один із майданів і поставила машину.

— Ходімо до моря, — сказала вона. — Я так люблю море!

Ми перетнули шосе, збігли сходинками вниз і, подолавши смугу камінців і піску, вийшли на пляж. Кет зняла туфлі й висипала дрібняк. Сонце пригрівало. Ми довго бавилися, перескакуючи хвилерізи, й потім спрокволу вернулись назад. То був чудовий день!

Коли ми, тримаючись за руки, підходили до машини, я раптом помітив, що вона стоїть за якусь сотню ярдів од готелю "Плаза", куди я нещодавно підвозив Кліффорда Тюдора.

I ось — як кажуть, про вовка помовка, а вовк на поріг — саме він зараз стояв на східцях, розмовляючи із швейцаром. Навіть зоддалік я впізнав його масивну статуру, засмаглу шкіру й гордовиту посадку голови.

Перш ніж ми досягли машини, нас обігнало таксі й зупинилося навпроти готелю. То був чорний лімузин з жовтими щитками на дверцятах, я розібрав назву: "Марконі". Потім зиркнув на водія й помітив його профіль: великий ніс, опукле підборіддя — я не бачив його досі.

Кліффорд Тюдор кинув швейцарові кілька слів, перетнув тротуар і сів у машину, навіть не кажучи, куди везти.

— Що ви там набачили? — запитала Кет.

— Нічого особливого. Розповім, коли вип'єте зі мною скляночку чаю в "Плазі".

— Це нудне місце. Тітоньці Деб воно не подобається.

— Все починає скидатися на детектив.

— Тоді з охотою... А збільшувальне скло й собаку-шукача прихопили?

Ми зайшли до готелю. Кет заявила, що хоче привести до ладу зачіску а я, тим часом розпитував дівчину за столиком адміністратора, де мені знайти Кліффорда Тюдора.

— Боюсь, що ви пропустили його. Він щойно від'їхав.

— А часто приїздить?..

Вона здивовано глянула на мене.

— Я думала, ви знаєте. Він член правління. Один із головних вкладників. Фактично,— одверто призналася вона,— власник готелю, і його слово важить тут більше, аніж управляючого.— З голосу й інтонації можна було зрозуміти, що вона захоплена містером Тюдором.

— А своя машина в нього є ?

Це було дивне запитання, та вона з охотою тараторила:

— У нього гарненька машина з довгим передком і силою нікелю. Просто класна! Та він звичайно нею не користується. Здебільшого їздить на таксі. Це дуже зручно, слово честі! Ви дзвоните до їхньої контори, й вони викликають по радіо найближчу машину. Не встигнете й оком змигнути, як вона тут. Усі наші гості ними користуються...

— Мевіс!

Щебетунка одразу знітилась та винувато озирнулася. До кімнатки зайшла сувора жінка років під тридцять.

— Дякую, Мевіс, що підмінили мене. Можете йти. Дівчина грайливо глянула на мене й відійшла.

— Так, сер, що вам потрібно? —Ця була з тих, що не вибовкують таємниць.

— Я гадав... ми зможемо випити тут по чашці чаю.

Вона подивилася на годинник.

— Пізнувато для чаю, хоч можете зайти до зали — там вас обслужать.

Кет з огидою дивилася на запропоновані нам бутерброди з рибою.

— Це теж належить до ризику в роботі детектива,— сказала вона, обережно надкусуючи бутерброд.— Що ви довідались?

Я відповів, що рано робити висновки, але мене цікавлять будь-які дрібниці, що стосуються таксі з жовтим щитком, бо Кліффорд Тюдор має найбезпосередніше відношення до цих таксі й до катастрофи з Біллом Девідссоном.

— Не думаю, щоб між ними було щось спільне,— зауважила Кет, доїдаючи бутерброд та відмовляючись від другого.

Я зітхнув:

— Мабуть, що так.

— То що робитимемо далі?

— Мені б тільки дізнатися, хто власник отих таксі.

— Давайте подзвонимо й запитаєм,— мовила Кет, підводячись. Вона пішла до телефону й одшукала номер у довіднику.

— Дзвонитиму я, — попередила вона. — Скажу, що маю скаргу й що хочу висловити її власникові машин.

Вона подзвонила в контору й влаштувала справжню бучу, вимагаючи, щоб їй назвали прізвища й адреси власників, управителів і юристів фірми. Та ось поклала трубку й обурено глянула на мене.

— Вони не повідомили мені нічого! Ну й терпеливий тип зі мною розмовляв! Навіть не підвищив голосу, хоч я йому казна-що наторохтіла. Тільки повторював: "Будь ласка, напишіть свою скаргу зі всіма подробицями, і ми розберемось". Заявив, що не годиться фірмі розшифровувати своїх власників і він нічого не може мені сказати. Не прохопився жодним словом!

— Ну й гаразд. А ви непогано придумали! Хоч я й не сподівався, що він вам щось вибовкає. Це й дає мені привід...

Я подзвонив у Мейденхедський відділок і попросив до телефону інспектора Лоджа. Мені відповіли, що він уже пішов, але, може, я хочу зробити повідомлення. Я виклав їм свою підозру:

— З вами говорить Аллан Йорк. Спитайте інспектора, чи не може він з'ясуватги, хто власник або управитель фірми "Таксі Марконі" у Брайтоні? Він зрозуміє, в чім справа.

Голос із Мейденхеда запевнив, що завтра вранці все буде передано інспекторові Лоджу, але він не може ручитися, що інспектор Лодж виконає моє прохання. Типовий бюрократичний жаргон! Я подякував і поклав трубку.

Кет стояла поруч у телефонній будці. Від неї пахло гарними духами.