Фаворит - Френсіс Дік

Од щастя я, наче той хлопчик, міг би стояти на голові. Таке цілковите й безмежне задоволення собою рідко буває, і мені раптом захотілося, щоб батько був тут і поділив мою радість.

Трагедія Білла відсунулася геть, але тому, що я раніш поставив собі це важке завдання,— закрокував до стоянки фургонів.

Там була страшенна тиснява. Адже сьогодні в кожному заїзді брало участь двадцятеро коней і сюди з'їхались усі фургони, які тільки вдалося найняти. Я вештався між ними, наспівуючи якусь пісеньку, й зрідка поглядав на номери.

АРХ-708.

Моє піднесення луснуло, як мильна бульбашка.

Адже це був саме той фургон системи Дженнінгса. Стара, порепана фарба. I жодного тобі знака — хоча б ім'я власника або тренера.

В кабіні порожньо. Я обійшов фургон і вліз у нього.

Там теж порожньо, коли не вважати на відра, решітки для сіна й попони. Підлога встелена соломою. Три дні тому вона була вимита.

Мені сяйнуло: може, попона підкаже, чий це фургон? Адже тренери й власники ставлять на них свої ініціали. Дві літери теж багато можуть підказати.

Я підняв попону. Вона була рожевого кольору з бурою облямівкою. А ось ініціали! Я остовпів. Коричневим шовком на попоні вишито "А. Й."

Це була моя власна попона.

Піт, коли я повернув його із захмарних висот на землю, не зміг відповісти на жодне моє питання. Він сидів, прихилившись до стінки вагарні, з бокалом шампанського в одній руці й сигарою в другій, оточений натовпом друзів. Їхні бурякові й сині обличчя свідчили, що бенкет відбувається вже давно.

Ден тицьнув і мені в руки бокал.

— Де ти пропадав? Адже ти виграв на Паліндромі. На ось ковтни. Хазяїн платить, дай йому боже.

Очі його сяяли захватом, який і я лиш недавно почував. Це розрадило мене. Бо день таки справді був святковий. А таємниці могли й підождати.

Я одпив ковток і засміявся у відповідь.

— Ти теж добре скакав, сучий сину! Вип'ємо за Золотий кубок!

— Що ти? У мене й надії немає.— Хоч його сяюче обличчя підказувало, що він про те навіть не турбувався.— У мене є ще одна пляшка.— Пірнув Ден у тисняву натовпу.

Роздивившись, я помітив Джо Нантвича, затиснутого в куток могутнім Тюдором. Гігант йому щось вичитував, і Джо, досі в жокейському спорядженні, слухав його з нешасним виглядом.

Ден повернувся з відкоркованою пляшкою й налив бокал. Він простежив за моїм поглядом.

— Не знаю, п'яний був Джо чи ні, але він таке накоїв!

— Я не бачив.

— Тоді ти пропустив небувале видовисько! Він не намагався зробити жодного кроку. Його кінь зупинився наче вкопаний перед бар'єром. А то ж був другий фаворит! От і дістає зараз на горіхи. — Ден тицьнув пляшкою в напрямку Джо.— I по заслузі. Хай не шахрує!

— То ж власник Болінгброка,— зауважив я.

— Так. Його колір. Ну й дурень Джо! Власники фаворитів рідко трапляються.

Кліффорд Тюдор майже скінчив. Коли він одвернувся з гнівом від Джо, ми почули:

— ...думаєш, я тобі подарую? Зроблю все можливе, щоб відсторонити тебе од змагань.

Він велично пройшов повз нас, кивнувши на знак того, що пізнає мене,— і я не міг стримати подиву.

А Джо прихилився до стінки, щоб не впасти. Обличчя зблідло й зросилося потом. Він здавався зовсім хворим. Підійшов до нас і закричав, нітрохи не турбуючись, що хтось почує:

— Сьогодні вранці мені дзвонили. Той самий голос. Тільки наказав: "Не вигравай шостого заїзду!" — і повісив трубку. Я навіть не встиг щось відповісти. А тут ще оте попередження: "Болінгброк. На цьому тижні..." Нічого не розумію. Я ж не виграв. I тепер ця сволота... каже, що візьме іншого жокея... і розпорядники починають доскіпуватись... я вже ледве живий.

— Сьорбни шампанського, то й полегшає, — порадив Ден.

— Не треба мені твого смердючого співчуття! — визвірився Джо і, схопившись за живіт, кинувся до роздягальні.

— Що за чудасія? — мовив Ден.

— Не знаю,— промимрив я, ще дужче зацікавлений "неприємностями" Джо. Телефонний дзвінок суперечить попередженню... Хтось, як завжди, вимагав свого, а водночас інший погрожував розправою.— Мені хотілось би знати, чи не бреше Джо? — закінчив я.

— Авжеж,— погодився Ден.

Зайшов розпорядник і попередив, що навіть з нагоди такого виграшу не дозволяється пити у вагарні, й порадив нам перебратися до роздягальні. Ден так і вчинив, а я допив свою склянку й пішов до Піта.

Той ніяк не міг визволитись од цілої зграї бажаючих випити. Вони всіляко доводили, що не всі пивнички іподрому вже зачинені.

Я рішуче підійшов до нього, й Піта одразу залишили у спокої.

Ми попростували до воріт.

— Ну й день сьогодні видався! — мовив Піт, утираючи хусточкою лоба та випльовуючи недопалок сигари.

— Чого ж, непоганий,— підкреслив я, дивлячись йому в обличчя.

— Можеш кепкувати скільки завгодно, але я більше тверезий, ніж суддя, і сам вестиму свою машину.

— Гаразд. Тоді тобі неважко буде відповісти мені на одне питання.

— Будь ласка.

— В якому фургоні привезли сюди Паліндрома?

— Гм. Я найняв там якогось. Адже в мене було цілих п'ять коней. Трьох прикотив у своєму фургоні, а для Паліндрома й "молодика", що на ньому скакав сьогодні Ден, довелось наймати.

— Де саме?

— А що? Фургон уже доволі старий, дорогою стався прокол, але коням це не зашкодило, інакше Паліндром не виграв би скачку.

— Не в цьому річ. Мені доконче потрібно знати, звідки той фургон.

— Коли хочеш купити — не варто. Мотлох!

— На біса він мені здався! Де ти найняв його?

— Де й завжди. Фірма "Літлпетс" у Стейнінгу.— Він нахмурився.— Зачекай! Спершу вони казали, що всі фургони розібрано, а потім раптом дали цей, коли я згодився на будь-який.

— Хто його вів?

— Їхній постійний водій. Бурчав, що доводиться дримбати в такому курнику. Два кращі фургони саме перед змаганнями вибули з ладу, і він усю дорогу лаяв адміністрацію.

— Ти його добре знаєш?

— Не те щоб дуже, але він частенько водить наймані фургони. I завжди бурчить. Але навіщо все це тобі?

— Можливо, це має якийсь стосунок до смерті Білла,— одказав я.— Та все це поки що здогадки. Ти б не дізнався, звідки пригнали той фургон? Спитай фірму, що наймала його. Тільки не згадуй мого прізвища...

— Це дуже важливо?

— Атож.

— Тоді я завтра ж їм потелефоную.

Наступного дня, угледівши мене, Піт повідомив:

— Я запитував про той фургон. Він належить одному фермерові поблизу Стейнінга. Ось його прізвище й адреса.— Він видобув двома пальцями цидулку з кишеньки й подав мені.— Фермер возить у ньому своїх власних коней, а його хлопці скачуть на них улітку. Коли фургон не потрібний, він наймає його фірмі. Ти хотів саме це знати?

— Так, дуже вдячний тобі,— одказав я, ховаючи папірець.

До кінця змагань я розповів про дріт принаймні десяткові людей, сподіваючись, що хтось знав, навіщо його напнули.

Тепер ця звістка облетіла весь іподром.

Я повідав це огрядному Луї Панейку, фертові-букмекеру, який зрідка записував мої ставки. Він обіцяв "вичавити з хлопців усе можливе" й повідомити мені.

Я поділився з Кальвіном Боуном, професіональним гравцем у тоталізатор, що мав нюх на такі справи не гірший, ніж детектив.

Я натякнув маленькому й худющому "жучкові" — спецові по вишукуванню добрих коней, котрий годувався тим, що поставляв сумнівну інформацію всім, хто добре платив.

Я признався рознощикові газет, який смикнув себе за вуса й пропустив покупця.

Я розпатякав іподромному газетяреві, котрий за милю відчував дух сенсації.

Я роздзвонив цілому натовпові друзів Білла, Клему з вагарні, старшому конюхові...

Проте, посіявши такий густий вітер, не вловив ані пилинки. I повинен був, звичайно, пожати бурю.

8

У суботу вранці, коли я сидів із Сціллою, дітьми й Джоан за великим кухонним столом, уставленим наїдками, задзвонив телефон.

Підійшла Сцілла, та за мить повернулася.

— Тебе, Аллане. Не побажав назватися.

Я зайшов до вітальні і взяв трубку. Яскраве березневе сонце кидало сніп проміння на вазу з чорними й жовтими крокусами на телефонному столику.

— Аллан Йорк слухає...

— Містере Йорк, я передав вам попередження тиждень тому. Ви не бажаєте з ним рахуватись...

Я відчув, як у мене на потилиці ворушиться волосся й засвербіла шкіра. То був глухий, трохи хрипкуватий голос, не грізний і не сердитий, а як у приємного співрозмовника.

Я мовчав.

— Містере Йорк, ви мене чуєте?

— Так.

— Містере Йорк, я проти насильства. Справді, я зневажаю такі методи та всіляко намагаюсь їх уникати. Проте іноді мене змушують... Ви мене розумієте, містере Йорк?..

— Так,— одказав я.

— Коли б я полюбляв насильство, то ще на тому тижні послав би вам жорстокіше попередження. Отож даю останню можливість, аби посвідчити, як мені не хочеться вам лиха. Пантруйте своїх справ і не ставте дурнуватих запитань. От і все. Перестанете доскіпуватись, то нічого й не трапиться.— Пауза, і в голосі з'явилася погроза: — Тільки-но переконаюсь, що насильство потрібне, то знайдеться той, хто... Сподіваюсь, ви розумієте мене, містере Йорк?..

— Так,— повторив я, а сам подумав про Синка, його бридку посмішку та довгий ніж.

— Ну, тоді все. Гадаю, ви будете обачливі! Доброго ранку, містере Йорк.— Клацнуло — він поклав трубку.

Я одразу ж викликав телефоністку й запитав, чи не може вона дізнатися, хто дзвонив.

— Почекайте,— одказала вона й за хвилину: — З'єднували через Лондон, далі простежити не вдалося. Пробачте.

— Нічого. Велике вам спасибі.

— Що ви!

Я поклав трубку й повернувся до сніданку.

— Хто то був? — запитав Генрі, густо намащуючи варення.

— Та так, один... про собаку-шукача.

— Або: не лізьте з запитаннями, то не почуєте дурної відповіді,— докинула Поллі.

Генрі скорчив їй пику і взявся за бутерброд. Варення потекло йому на підборіддя.

— Генрі завжди хоче все знати,— мовив Уїльям.

— Ось що, любий,— втрутилася Сцілла, стираючи жовток з його курточки.— Треба їсти над тарілкою,— I поцілувала його в білявий вихор.

Я простягнув Джоан чашку, щоб долила кави. Озвався Генрі:

— Аллане, ти візьмеш нас попити чаю в Челтенхемі? Може, знову дадуть оті липучі тістечка, як минулого разу, й морозиво з содовою, й кедрові горішки?

— Звичайно! — підтримав Уїльям.

— Сьогодні не вийде. Як-небудь іншим разом.— Мене запросила Кет. Я збирався провести неділю, а в понеділок відвідати свою контору.

Але, помітивши розчаровані личка, пояснив:

— Я їду на побачення з другом і повернуся лише в понеділок.

— Яка нудьга! — буркнув Генрі.

"Лотос" ковтав милі між Котсуолдом і Сассексом, муркочучи, як ситий кіт.