Фаворит - Френсіс Дік

Я подолав п'ятдесят миль гарного шляху за п'ятдесят три хвилини, і не тому, що поспішав, а з насолоди вести машину саме з такою швидкістю, на яку вона спроможна. До того ж я їхав до Кет, признаюсь вам.

Та після Ньюберрі довелося повзти й не раз зупинятися. Тоді я звернув навпростець до Бейзінстока, повз американську повітряну базу в Грін-Коммоні, проскочив сільце Кінгслір і поїхав з мінімальною швидкістю, яка лише зрідка перевищувала на спідометрі позначку "60".

Кет мешкала за чотири милі од Берджес-Хілла.

Я прибув туди двадцять хвилин на другу, виїхав до станції й поставив машину в закутку, позад величезного ваговоза, що чмихав газами. Потім зайшов до каси й купив собі зворотного квитка на поїзд до Брайтона. Не хотілося гасати "лотосом" по місту: одного разу вже вскочив у халепу, отож більше не стану муляти очі Синкові, Чубчику та Берту.

Їхав хвилин шістнадцять. Дорогою весь час думав над тим, який необережний вислів привів мене в отой клятий фургон. Яке осине гніздо я необачно розворушив, заявивши, що не лише знаю про дріт, а й збираюся довести, хто його натягнув. Було дві відповіді, й одна з них зовсім мені не подобалась.

Я пригадав, що по дорозі з Пламптона в Брайтон говорив Кліффорду Тюдорові про свої сумніви з приводу смерті Білла. З цього він зрозумів, що я не вірю у випадковий збіг обставин і збираюся допевнитись.

Та, крім Тюдора, я одверто сказав про це лише Кет. Лише Кет! Підхопили колеса й повторювали, ніби дражнячи мене.

Що ж, я не брав од неї клятви берегти таємницю, бо не бачив у цьому потреби. Вона могла розповісти це хоч і всій Англії. Але часу в неї було замало. Ми розсталися з нею в Лондоні десь за північ, а вже через сімнадцять годин по тому мене підстерігав фургон.

Поїзд притишив хід, наближаючись до Брайтона. Я вийшов на платформу разом із натовпом, але в залі для пасажирів відстав. На привокзальній площі стояло близько дюжини таксі, а обіч кожного водій, що ловив пасажирів. Я пильно придивлявся до них.

Жодного з тих, що билися в Пламптоні.

Не втрачаючи надії, я став у зручному закутку, звідки можна було бачити кожну нову машину, і терпеливо ждав, незважаючи на протяг, що обдавав холодом мені потилицю. Таксі, мов ті клопітливі бджоли, літали туди й сюди: лондонські експреси принаджували їх, як мед.

Поволі я встановив деяку закономірність. їх було чотири групи. У однієї на боці зеленіла широка смуга, а на дверцятах — напис: "Зелена стрічка". Друга мала жовту шахівничку з чорними літерами. У третьої були яскраво-сині машини, а в четвертої навіть важко щось розпізнати, так неохайно виглядали вони.

Я чекав майже дві години, все тіло судомило, I станційна обслуга вже поглядала на мене з підозрою. Поглянув на годинник. Останній поїзд, яким можна було вчасно доїхати до Кет, відбував за шість хвилин. Я взявся розтирати задубілу шию і вже зібрався сідати на поїзд, коли нарешті був винагороджений за своє терпляче чекання.

Таксі все прибували й шикувались у довжелезну чергу. Чекали поїзда з Лондона. Водії виходили з кабін і збивалися групами, щось теревенячи. Три сірі від пилу машини прилаштувались у хвіст колони. На дверцятах були жовті щитки. Водії теж вийшли з кабін.

Один з них був улесливий водій клятого фургона. Солідний, розсудливий і аж надто спокійний. Решту я не знав.

У мене лишалося три хвилини. Чорні літери на жовтих щитках були дуже дрібні. Я не міг непомітно підійти, щоб роздивитися, а чекати, поки він від'їде, не було часу. Я метнувся до залізничної каси і хутко запитав:

— Кому належать таксі з жовтими смугами? Касир байдуже глипнув на мене:

— Фірма "Марконі", сер, з радіовикликом.

— Дякую! — I побіг на платформу.

Кет жила в шикарному особняку часів королеви Анни, що його лише дивом не зіпсували готичні оздоби. Його витончена пропорційність, кремові, устелені щебінкою доріжки, доглянуті газони, весь імпозантний і величавий вигляд свідчив про неабияку фінансову забезпеченість з таких давен, що вона вже тут стала звичкою.

Всередині було ще чарівніше, що особливо підкреслювали меблі, такі прості й привабливі, ніби багаті власники зумисне не хотіли показувати свого достатку і якихось виняткових смаків.

Кет зустріла мене у дверях, взяла під руку й повела через зал.

— Тітонька Деб чекає, щоб пригостити вас чаєм. Він у неї — щось на зразок ритуалу. Ви матимете її прихильність, якщо завжди будете вчасно приходити. Вона наслідує традиції Едуардів. Час плине повз неї...— У голосі Кет бриніли пробачення й тривога — це мало означати: вона любить свою тітоньку, жаліє її й хоче заздалегідь викликати моє співчуття.

Я легенько стиснув їй руку:

— Не турбуйтесь.

Кет розчинила білі двері, й ми опинилися у вітальні. Це була привітна кімната, оббита деревом і пофарбована в біле, з великим килимом темно-оливкового кольору, маленькими перськими килимками й завісками з квітчастими узорами. На канапі, присунутій боком до каміна, де палахкотіли дрова, за круглим столиком, на якому тьмяніла срібна таця з чашками й блюдечками "Кроун Дербі", срібним чайником та сметанником у стилі королів Георгів, сиділа жінка років сімдесяти. Біля її ніг спала руда такса.

Кет перетнула кімнату й дещо офіційно мовила:

— Тітонько Деб, дозвольте відрекомендувати вам Аллана Йорка.

Тітонька Деб простягла мені руку долонею донизу. Я потиснув її, розуміючи, що замолоду цю руку заведено було цілувати.

— Щаслива зустрітися з вами, містере Йорк,— мовила тітонька Деб, і я збагнув, що мав на увазі Ден, розповідаючи про її заморожені аристократичні манери. В її голосі не було ні тепла, ні щирої гостинності. Незважаючи на роки, а може, саме завдяки їм, вона була ще напрочуд гарна. Прямі брови, правильний ніс, різко окреслені губи, сиве волосся, викладене першорядним перукарем; худорлява, струнка статура, рівна спина; тонесенька шовкова блузка під недбало накинутим твидовим жакетом, домашні туфлі ручного виробу з м'якої шкіри. Все було в неї. Все, окрім внутрішнього вогню, завдяки якому Кет у її роки варта буде шістьох.

Вона налила чаю, а Кет передала його мені. Тут були сандвічі з паштетом та домашній торт, политий мадерою, і хоч я уникав чаю, проте, захоплений стеженням у Брайтоні за своїми переслідувачами, не встиг пообідати й відчував голод. Отож їв, пив, а тітонька Деб торохтіла:

— Кет сказала мені, що ви жокей, містере Йорк.— Вона вимовила це так, ніби я був якийсь злочинець.— Вам, може, здасться смішним, але за молодих літ мені забороняли водити знайомство з подібними людьми. Тепер це дім Кет, і вона має право запрошувати кого завгодно.

Я одказав:

— Проте відомо, що Обрі Гастінгс та Джеффрі Беннет теж були жокеями і їх охоче запрошували, коли... коли ви ще були молоді.

Вона звела брови:

— Вони ж були джентльмени!

Я зиркнув на Кет. Вона сиділа, притиснувши долоню до рота, а очі весело посміхалися.

— Авжеж,— потвердив я, намагаючись не сміятися,— це зовсім інша річ.

— Тоді ви, мабуть, зрозумієте,— сказала вона, трохи відтанувши,— чому я не схвалюю нових захоплень небоги. Одне бути власницею скакуна, а зовсім інша річ — водитися з жокеями, яких наймають. Я дуже прихильна до Кет і не хотіла б, щоб у неї з'являлися такі знайомства. Вона ще надто молода й вела досі замкнутий спосіб життя, тому не розуміє, що добре, а що зле. Зате я певна, що ви розбираєтесь, містере Йорк!

Щічки Кет спалахнули:

— Тітонько Деб! — Очевидно, все виходило навіть гірше, ніж вона сподівалася.

— Цілком розумію вас, місіс Пенн,— кивнув я.

— Чудово! Тоді ви, гадаю, приємно скоротаєте з нами час. Може, ще чаю?

Вказавши мені місце й діставши од мене визнання своїх поглядів, вона ладна була стати приязною господинею. У неї була холодна самовпевненість людини, примхи якої задовольняються з самого дитинства. Отож повела далі приємну розмову про погоду, свій сад та про те, як сонце впливає на нарциси.

Відтак двері розчинилися й зайшов чоловік. Я підвівся, а Кет відрекомендувала:

— Дядечку Джордж, це Аллан Йорк.

Він виглядав років на десять молодшим від своєї дружини. Густе, акуратно розчесане сиве волосся, рожеві щоки, гладенько виголені й вологі, ніби він щойно вийшов з ванни, а коли тиснув мені руку, долоня була м'яка й теж волога.

Тітонька Деб заявила без докору в голосі:

— Ти знаєш, містер Йорк один із жокеїв Кет.

Той кивнув.

— Так, Кет казала мені, що ви приїдете. Дуже радий.— Він стежив, як дружина наливає чай, і, беручи в неї з рук чашку, ніжно посміхнувся.

Він був надто огрядний як на свій зріст, хоч жир на животі не випирав, а розливався по всьому тілу, мов підлива. Це справляло враження життєрадісної повноти. Млява добродушність, як у всіх товстунів, м'яка, майже придуркувата розслабленість м'язів на обличчі й водночас гострі очиці під припухлими повіками, що так і свердлили мене. Він нагадував ділка, що їх я безліч зустрічав на роботі; вони ляскають тебе по спині, пропонують пограти в гольф, однією рукою добувають ікру й пляшечку "Крега" сорок дев'ятого року, а другою перехоплюють у тебе контракт.

Він поставив свою чашку й посміхнувся. Моє перше враження зникло.

— Мені дуже цікаво стрінутися з вами, містере Йорк,— почав він, сідаючи й жестом пропонуючи сісти мені. Потім обмацав мене очима дюйм за дюймом — поки я розповідав про Піднебесного. Ми з Кет обговорювали достойності коня, тобто переважно говорив я, бо Кет звала не більше, аніж до Пламптона, а в дядечка Джорджа вся обізнаність сягала не далі того, що Сонячний Південь був переможцем "дербі" 1937 року.

— Він пам'ятає це з пісеньки, яку тоді склали,— втрутилася Кет.— Хоч я не певна, що знає кличку принаймні одного коня.

— А таки знаю! — заперечив дядечко.— Буцефал, Пегас, Чорна Бессі.

Я розсміявся.

— Чому ж ви тоді подарували Кет скакуна?

Дядечко Джордж розкрив рота, потім закрив, підморгнув і пояснив:

— Я гадав, що їй потрібне ширше кола знайомств. У нас тут мало молоді. Мабуть, ми виховували її надто... відокремлено.

Тітонька Деб, якій набридло мовчати, поки йшлося про коней, тепер прилучилася до розмови.

— Дурниці! її виховували так само, як і мене. А отже, правильно. В наш час дівчатам дають уже аж занадто свободи, і це закінчується тим, що вони раптом тікають з мисливцями за посагом або з гультіпаками сумнівного походження.