Фаворит - Френсіс Дік

Дівчата потребують суворого нагляду й постійного керівництва, якщо бажають зоставатися леді й вигідно вийти заміж.

При цьому вона хоч не дивилася мені в очі, а, нагнувшись під стіл, гладила свою таксу.

Дядечко Джордж поспішив перевести розмову на інше й запитав, звідки я родом.

— З Південної Родезії,— відповів я.

— Справді?—здивувалася тітонька Деб.— От цікаво! Й ваші батьки збираються вічно там жити?—Вона делікатно хотіла вивідати моє суспільне становище.

— Вони обоє там народилися.

— I не збираються хоч навідати вас? — спитав дядечко Джордж.

— Мати померла, коли мені було десять. А батько, може, й приїде, якщо не буде зайнятий.

— Зайнятий — чим?

— Він комерсант.— Це могло означати що завгодно, від ганчірника й до того, ким батечко був насправді,— господарем велетенського торговельного концерну федерації. Ні дядечко Джордж, ні тітонька Деб не були задоволені моєю непевною відповіддю, та я не став щось додавати. Тітоньку Деб шокувало б і розсердило, якби я виклав геть усе щодо свого походження й намірів у майбутньому після того, як вона прочитала мені невеличку лекцію про жокеїв, до того ж я не міг це зробити через Дена. Йому нічого буде протиставити її бундючності.

Натомість я взявся вихваляти рожеві візерунки на білих панелях стін. Це викликало вдоволення тітоньки Деб і сардонічну посмішку дядечка Джорджа.

— Своїх предків ми тримаємо у їдальні, — пояснив він.

Кет підвелася.

— Я покажу Алланові його кімнату.

— Ви приїхали машиною? — запитав дядечко Джордж. Я кивнув.— Тоді, люба моя, скажи, будь ласка, Калбертстону, хай поставить машину містера Йорка в гараж.

— Гаразд, дядечку,— мовила Кет, усміхаючись,

Коли ми перетнули хол, ідучи по мій чемодан, вона сказала:

— Прізвище дядечкового водія зовсім не Калбертстон1, а Хіггінс чи щось на зразок цього. Дядечко прозвав його Калбертстоном, бо він грає в бридж, і ми теж захопилися цією грою. Зрозумійте дядечка Джорджа,— засміялась вона.— Мати водія, котрий грає в бридж!

— А дядечко теж рає?

— Ні, він не любить карт і подібних розваг. Він каже, що в них занадто багато правил. Каже, що не хоче вивчати цих правил, а потім ще й дотримуватися їх. Мені здається, що бридж з його численними умовностями звів би його з розуму. Тітонька Деб грає цілком пристойно, хоч і не азартно.

Я вийняв чемодан із машини, й ми пішли назад. Кет запитала:

— Чому ви не призналися тітоньці, що ви жокей-аматор, що ви багатий і таке інше?

— А ви чому їм раніше не розповіли?

Вона зніяковіла.

— Тому... тому, що я...

Їй не вистачало мужності зізнатися, та я знав це сам.

— Через Дена?

— Так.

— Що ж, ви вчинили правильно,— відповів я спокійно.— За це ви й подобаєтесь мені.— Я поцілував її в щічку. Кет заспокоїлась і побігла.

Після обіду, за яким тітонька Деб не промовила й трьох слів, я дістав дозвіл повезти Кет у неділю кататися.

Вранці тітонька Деб поїхала до церкви, ми з Кет її супроводжували; туди була добра миля, й Калбертстон одвіз нас на вичищеному до блиску "даймлері". За наказом тітоньки я сів поряд з водієм, а вони з Кет — на задньому сидінні.

Поки ми стояли обіч, чекаючи тітоньку, Кет пояснила, що дядечко ніколи не ходить до церкви.

— Він більшу частину свого часу проводить у кабінеті. Це маленька кімната поряд з тою, де ми снідали. Там він цілими днями розмовляє по телефону або пише свій трактат про червоношкірих індійців чи щось там таке й виходить звідти, тільки коли кличуть обідати або як щось трапиться особливе.

— Тітоньці Деб, мабуть, нудно,— мовив я, милуючись, як березневе сонце вимальовує її чудовий ротик і розкрашує багрянцем довгі вії.

— Раз у тиждень він возить її до Лондона. Там вона робить собі зачіску, гортає журнали в Британському музеї, потім вони обідають у Ріца чи в кав'ярні й прямують на денний концерт або на виставку. Досить розпусна програма, чи не так? — закінчила вона сліпучою посмішкою.

Після обіду дядечко Джордж запросив мене до свого кабінету оглянути його так звані "трофеї".

То була ціла колекція речей, що належали "диким" племенам. На мій погляд, вона могла б стати окрасою невеликого музею.

Зброя, коштовності, глиняний посуд, атрибути релігійних обрядів мали свої написи та були розташовані на полицях у скляних ящичках, що займали цілих три стіни. Я розглядав речі з Центральної Африки, Полінезійських островів, Нової Зеландії. Інтереси дядечка ДжорДжа охоплювали весь світ.

— Протягом певного часу я вивчаю один якийсь народ,— пояснив він.— Це не дає мені байдикувати відтоді як вийшов у відставку, до того ж я дізнаюсь багато цікавого. Чули ви, приміром, коли-небудь, що на островах Фіджі чоловіки відгодовували жінок, як худобу, а потім з'їдали?..

Очі його заблищали, і в мене з'явилася підозра, що насолода, яку він мав од вивчення первісних племен, крилася саме в їхній варварській жорстокості.

Я запитав:

— А який народ ви зараз вивчаєте? Кет говорила щось про червоношкірих...

Здавалось, йому приємно, що я виявляю схильність до його хобі.

— Так, я пишу огляд народностей, що заселяли колись Америку, і північноамериканські індійці були останнім предметом моїх занять. Ось їхня шафа.

Він повів мене у віддалений куток. Колекція пір'я, намиста, ножів і стріл дуже нагадувала реквізит "вестернів", хоч я не сумнівався, що все то справжнє. А в центрі звисав пучок волосся з висохлим шматочком шкіри. Внизу ярлик: "Скальп".

Я обернувся й спіймав очі дядечка Джорджа, що сяяли зловтіхою. Він шаснув ними по полицях.

— Так, так, це справжній,— урочисто пояснив.— Йому майже сто років.

— Цікаво,— стримано відказав я.

— Я віддав вивченню північноамериканських індійців добрий рік, адже серед них так багато племен. Та зараз я взявся за Центральну Америку. Потім займуся Південною. Інки, фуеги і так далі. Я, звичайно, не вчений, не буваю в експедиціях, проте не раз виступав на шпальтах періодичних видань. Ось зараз пишу для "Великого хлопчачого тижневика".— Щоки-пампушки тремтіли од беззвучного сміху, ніби то були неабиякі дотепи. Потім губи видовжилися, рожеві зморшки застигли, ї він почовгав до дверей.

Я поспішив за ним і зупинився біля великого письмового столу, різьбленого з мореного дуба, на якому, окрім двох телефонів й срібного приладдя, лежали картонні теки з блідо-голубими наклейками й написами: "Арафо", "Чероккі", "Сіу", "Навахо", "Могаук".

Обіч лежала течка з позначкою: "Майя". Я простягнув до неї руку, бо ніколи не чув такого племені, та пухке ручисько дядечка Джорджа випередило мене.

— Я ще тільки почав збирати відомості про цей народ,— вибачився він,— і тут нема чого дивитись.

— Я ніколи не чув про них.

— Це індійці Центральної, а не Північної Америки,— люб'язно пояснив він.— Вони були чудові астрономи й математики. Дуже освічені. Я захоплююсь ними! Вони відкрили пружність каучуку й робили з нього м'ячі за багато століть до того, як він з'явився в Європі. Зараз я вивчаю їхні війни: хочу дізнатися, що вони робили з полоненими. Деякі фрески зображують цих нещасних у позі, що нагадує благаючих пощади. — Його очі втупилися в мої.— Може, допоможете мені систематизувати ці відомості?

— Та... я... не...

Щоки-пампушки здригнулися.

— Я й не сподівався, що ви захочете. Ліпше, звичайно, повезти Кет кататися.

Оскільки я не знав, як поставиться до такого кроку тітонька Деб, заява дядечка Джорджа була для мене подарунком. О третій ми вже спішили з Кет до невеличкого гаража за будинком; тітонька Деб пробурчала свою згоду на нашу відсутність за вечірнім чаєм.

— Пам'ятаєте, того вечора, коли ми з вами танцювали, я розповідав про загибель Білла Девідсона?..— почав я обережно, допомагаючи Кет відчинити двері гаража.

— Хіба можна таке забути!

— А ви часом нікому не казали? Звичайно, це не таємниця, але мені хотілося б знати... чи не поділились ви з ким-небудь?

Кет наморщила носа.

— Важко згадати, але, по-моєму, я говорила лише тітоньці Деб і дядечкові Джорджу. Адже я не знала, що це таємниця. — її голос підвищився до інтонації запитання.

— Та воно ніби й не таємниця!.. Скажіть, а що ваш дядечко поробляв, перш ніж вийти у відставку та зайнятись антропологією?

— У відставку? То він просто жартує. Дядечко полишив свої справи, коли йому було років тридцять, діставши в спадок від батька казкове багатство. Після того вони з тітонькою щороку їздили по світу збирати оті гидкі експонати, що їх він показував вам у кабінеті. Як ви на це дивитесь?

Я не міг приховати своєї відрази. Вона розсміялась і заявила:

— Я теж їх не можу терпіти, але боюсь виказувати це, так він ними захоплюється!

Гараж містився в колишньому сараї. Там вистачало місця для чотирьох машин, що стояли в ряд: "даймлер" — новеньке кремове авто з відкидним верхом, мій "лотос", а трохи збоку — занедбаний чорний лімузин на вісім кінських сил. Всі вони, беручи й мою, були до блиску начищені. Калбертстон знав свою справу.

— Цією таратайкою ми їздимо тільки по продукти в село. Кремове авто — моє. Дядечко Джордж подарував, коли я минулого літа повернулась із Швейцарії. Еге ж, чудове? — Кет лагідно погладила машину.

— То, може, візьмемо її замість моєї? — запропонував я,— Я теж не проти на такій покататися.

Вона зраділа. Пов'язавши голову блакитним шарфом, вивела машину з гаража, й ми покотили під'їзною доріжкою до воріт; на шосе Кет звернула в бік села.

— Куди поїдемо? — запитала вона.

— Якшо хочете, в Стейнінг,— одказав я.

— Дивне місце для прогулянки! А може, краще до моря ?

— Я хочу навідати одного фермера поблизу Стейнінга. Спитати його про фургон для перевезення коней,— пояснив я. I виклав, як оті хлопці з фургона втовкмачували мені, щоб не допитувався про смерть Білла.— Той фургон належить фермерові з Вашінгтона, це поблизу Стейнінга. Отож я й хочу спитати, хто наймав його минулої суботи.

— Ой, як цікаво!—вигукнула вона. I повела машину швидше. Я сидів збоку й милувався нею. Чудовий профіль, блакитний шарф, що майорів під вітром, пасмо волосся на гарненькому чолі, вишневі губки, ніби намальовані,— вона могла заполонити будь-чиє серце.

До Вашінгтона було всього-на-всього десять миль. Ми в'їхали в село й зупинилися. Я поспитав у дітей, що поверталися зі школи, де будинок фермера Лоусона,

— Он там! — показали вони.

То була зелена, добре впорядкована ферма з капітальним будинком і новеньким сараєм позаду.

Кет заїхала в двір, ми вийшли й попростували до будинку.

Післяобідня пора в суботу непідходящий час для відвідин трудівника, що насолоджується відпочинком,— та що поробиш.

Ми подзвонили, але нам довго не відчиняли.