Фаворит - Френсіс Дік

Ми з ним гналися в групі одразу за лідерами, я опинився на обочині, а загорожа — ліворуч од мене.

I хоч прищулені очі Сенді були, здавалося, зосереджені на перешкоді, кінь його наближався до мене. Я зрозумів, Що він хоче притиснути мене, і тоді неодмінно полечу під укіс шести футів заввишки. А це, як я знав, було найбезпечніше. Отож мусив якось зреагувати.

Я рвонув повід. Безнадійний красиво звився і втратив ритм, а коли тулуб коня Сенді майнув над ним, я рвучко спрямував голову Безнадійного праворуч. I ледве встиг. Загорожа виявилася під нами. Перш ніж Безнадійний помітив це, він черкнувся об стовп передніми ногами. Інший кінь, що мчав іззаду, вдарив його в круп, і жокей вилаявся та гукнув, щоб я пильнував.

Безнадійний ще не мав досвіду на таке, і я подумав, що коли не хочу розізлити його, то доведеться весь час триматись якомога далі від Сенді.

Та той не вгавав. На прямій перед трибунами знову причепився. Адже був куди кращим жокеєм, ніж я, і коня мав досвідченішого. Коли я пробував відірватися, наздоганяв, а коли сповільнював ходу, притримував. Я не міг потурити його на очах у трибун,— адже, якщо не зважати на те, що тримався поруч, скакав він за всіма вимогами. За першим поворотом був довгий кривий відтинок на безлюдді, і я знав, що там він не стане церемонитись.

Хотів було зійти з дистанції, та це вважалося ще більшою ганьбою, аніж вилетіти за кодолу.

Коли коні щільною групою подолали заворот, Сенді спробував ще раз. Він притис свого коня до мого, будучи трішки позаду. Ліворуч скакав Ден. Він глянув на нього й вигукнув:

— Посунься, Сенді! Дай і нам плигнути!

Той мовчав. I раптом я відчув, як його коліно ковзнуло під моє і він почав мене підважувати. Потім рвучко пхнув уперед.

Моя нога вислизнула із стремена, і я втратив рівновагу. Нахилився ліворуч, голова метлялася поряд із кінською, і я нестямно хапався за гриву. Внизу бачив, як копита дружно місили землю, і я з останніх сил намагався втриматися та не впасти під них. Та вага вже змістилася, і я знав, що ось-ось упаду.

Отоді Ден і подав мені допомогу. Він ухопив мене за поперек і буквально втягнув у сідло.

— Дякую,— видихнув я, намацуючи ногою стремено. Одразу за поворотом була наступна перешкода, і мені будь-що потрібно було вирівняти себе й коня, перш ніж ми досягнемо її. Коли заходили на поворот, сонце сліпило очі, а коли вийшли на пряму — виявилось праворуч. Я озирнувся, аби пересвідчитись, чи Сенді ще женеться за мною. Так, він не відставав, ї раптом здався мені чорним коршуном у яскравому сяєві сонця,

Я пригадав, що в такі погожі дні сонце на іподромі сліпить очі глядачам, і їм важко роздивитися, що відбувається на протилежному кінці скакової доріжки. Отож Сенді був певен: його тепер не помітять навіть судді.

Я виграв ярдів два у нього й Дена, та через плече чув, як Сенді клацає язиком, підганяючи коня, і знову побачив поряд. Його тінь перетнула шлях Безнадійному.

Нараз він замахнувся і, якби я не пильнував, обов'язково скинув би. Покрутивши гарапником над головою, він спробував стьобнути мене по обличчю. Якось підсвідомо я ухилився, навіть не бачачи гарапника. Дужий удар поцілив у шолом і збив його. Шолом заскакав по траві.

Я знову відчув, що Сенді готується до нового удару, Перекинувши повіддя в ліву руку, я випростав праву і вхопив гарапник, скрутив його і рвонув на себе.

Я майже витягнув напасника з сідла і вже святкував перемогу, та він випустив гарапник і врівноважився.

Злякавшись, кінь його шарахнув убік, звільнивши простір, і я з надією оглядався, чи хто не заповнить його. Та більшість жокеїв уже вийшла наперед, і поблизу не було жодного. Я пошпурив геть гарапник Сенді.

Попереду з'явилася нова перешкода. Треба було триматись якомога далі від огорожі й вирівняти коня, але тут я побачив, що Сенді знову пре на мене.

Безнадійний спритно подолав бар'єр. Сенді примусив свого скакуна зробити небувалий кидок і, приземлившись, знову перетяв мені шлях.

Безнадійний вдарився в огорожу. Шарахнувся, похитнувсь, але знову перейшов у галоп.

Я не відчував ноги, бо був притиснутий до огорожі. Нога зомліла, і я втратив будь-яке відчуття. Мої шовкові штани репнули на коліні, а на чоботі чорніла велика трикутна діра. Як не дивно, саме це мене розізлило — адже шив їх на замовлення й дорого заплатив.

Сенді на кілька корпусів ішов попереду й ще не встиг стримати коня. Ден опинився праворуч, і я радий був бачити його.

Він вигукнув:

— Що у вас тут, до дідька, відбувається? Яку це нову гру вигадав Сенді?

— Де там гра? Він хоче скинути мене.

— Чому?

— Він шахрував для Пенна... і заробляв чималі гроші... Тепер лютує, що урвалося, і звинувачує у всьому мене.— Вітер підхоплював слова і кидав назад мені через плече.

— Цілком зрозуміло,— констатував Ден.

— Еге ж,— кивнув я. Тепер він здавався лиш силуетом проти сонця, і я не бачив виразу його лиця. Коли Ден досі злий на мене через Кет і схоче продовжити гру Сенді, то мені ні на що сподіватись. Вони з Сенді могли робити зі мною що завгодно. Ми мовчки мчали до чергової перешкоди, останньої на протилежному боці. Сенді таки відстав, аби діждатися мене.

— Аллане! — раптом гукнув Ден.

— Га? — озвався я.

— Хочеш, нагодуємо його власним пирогом?

— Давай! — радо підтримав я.

То була жорстока витівка, і якби судді побачили, то не мати б мені більше жокейських прав. Та мені вже в печінках сиділи поплічники дядечка Джорджа.

Ден попередив:

— Я зайду з поля, а ти скачи з протилежного боку. Коли я натисну, припру його до кодоли й вирвусь трохи вперед, роби, що треба.

Я кивнув, а сам якусь мить думав, чим це може скінчитися: якщо я скину Сенді, він не посміє жалітися, а я, як він сам заявив, не маю доказів, щоб виказати його поліції. Отож падіння за падіння — і ми квити!

— Вперед! — скомандував Ден.

Він погнав коня й став обходити Сенді з правого боку. Я погнав понад бровкою полем. Зоставалася ще миля до фінішу, й, оскільки ніхто особливо не мчав, усі купчилися поблизу нас. Позаду не було жодного. За живоплотом слався довгий поворот, що виходив на пряму. Коли Сенді або я скинемо один одного, то це слід робити на схилі, бо на прямій судді бачитимуть кожен наш рух.

Ден перескочив бар'єр укупі з Сенді, а я трохи позаду. Щойно я опинився поруч, Ден помчав уперед, зоставивши його між огорожею і мною.

Я круто звернув Безнадійного і вдарив коня Сенді об огорожу. Сенді закричав і підняв кулак. Я стьобнув його гарапником по руці. Потрібно було скинути його, не завдавши шкоди коневі,— адже я й так негарно вчиню, позбавивши власника певного виграшу.

Зібравши повіддя до правиці, я лівою пхнув Сенді. Він похитнувся, але втримав рівновагу. Полилася брудна лайка.

Ми вискочили на гребінь схилу. Тепер або ніколи! Я ще дужче притис Сенді до огорожі. Знову вереск! Його нога — я це знав — мусить бути розбитою, розчавленою, розкришеною або просто роздертою на клапті грубезними дошками огорожі. У мене від цього ж самого ще не відійшла нога, тож я не почував до нього жалю. Потім його нога лунко брязнула об стовп.

Болісний зойк! Я скреготнув зубами, штурхонув з усієї сили, бо знав, що коли зараз не впаде, то вдруге не наважуся. Сенді почав сповзати, а потім полетів і закрутився, наче у вирі.

Я востаннє глянув на нього: витріщені очі, перекошений рот, болісна гримаса... I він покотився у високу траву по той бік огорожі. Я вже був на прямій — весь у синцях, захеканий, обдертий. Зате, як то кажуть, на коні, а не під ним.

Ден озирнувся й нагородив мене широкою посмішкою, піднісши вгору великого пальця.

1 Калбертстон — автор посібника для гри в бридж.