Фаворит - Френсіс Дік

В кожній була дірка, і його великі пальці кумедно стирчали назовні. Ден мав аж надто довгі й вузькі ступні і такі самі довгі, вузенькі, але елегантні й дужі руки.

— Тобі добре сміятися, — тягнув він панчоху з усієї сили, — а мого розміру не випускають...

— Хай Вальтер дістане тобі безрозмірні,— порадив я. — У тебе сьогодні важкий день?

— Три заїзди, — одказав він. — Піт записав половину своєї стайні. — I посміхнувся. — Я можу розповісти тобі про Пеннів... коли це, звичайно, тебе цікавить. Ну, з кого почати? З дядечка Джорджа чи з тітоньки Деб, а може...— Він змовк, натягаючи бриджі й жокейські чоботи. Вальтер — його служник — простягнув джемпер і гидкого, рожево-бурого кольору куртку. Хіба ж думали про людину, вибираючи таке! — Чи, може, ти хочеш почути щось про Кет?..

Роздягальня вже була повна, бо туди втислися ще й ірландські жокеї, гомінкі, збуджені й рухливі. Ми з Деном перейшли до вагарні, де хоч можна було чути один одного.

— Дядечко Джордж — просто золото, — мовив Ден. — Я не хочу псувати тобі враження, сам побачиш. Тітонька Деб для нас обох — шановна й високоповажна місіс Пенн, тітонька вона лише для Кет. Від неї дме таким холодом, що коли б вона не так вихована, то страшно було б і підійти. Спершу висловила мені свою зневагу. Я думаю, вона зневажає все, що стосується скачок, Піднебесного, дядечка Джорджа і його примхи подарувати Кет коня на іменини.

— Ну, ну...— підганяв я, поки хтось не вхопить його за гудзика.

— Ага, Кет. Чарівна й горда! Ти знаєш, її звати Кет Еллері, а не Пенн. Це дядечко Джордж припнув їй своє ім'я через дефіс. Він сказав, що так зручніше, бо ніхто не стане допитуватися, звідки вона взялася... — Він навмисно зволікав, щоб мене дражнити. — Вона шле тобі найсердечніше вітання.

У мене потепліло на душі. Врешті-решт, Челтенхемський фестиваль здався мені не таким уже й поганим.

— Дякую,— відказав я, марно силкуючись приховати самовдоволену посмішку.

Ден задумливо стежив за мною, та я поспішив перевести розмову на скачки, а потім раптом спитав, чи не чув він, щоб Білл Девідсон ділився з кимось про те... що здавалось йому дивним або підозрілим.

— Ні, не чув,— рішуче мовив він. Я розповів про дріт.

— От бідолаха! — вигукнув Ден.— Яка підлота!

— Коли почуєш що-небудь, даси мені знати...

— Звичайно,— пообіцяв він.

Джо Нантвич простував прямо на Дена, ніби уві сні. Наткнувшись, не пробачився, як ото завжди, а одступив і захитався далі. Очі його були широко розкриті, погляд відсутній і бездумний.

— П'яний,— констатував Ден.— Од нього несе, як од пивної бочки.

— У нього своя біда,— пояснив я.

— Буде ще й інша, коли розпорядники помітять. Джо раптом з'явився з іншого боку. Від нього справді тхнуло на кілометр. Без жодного вступу він заговорив:

— Я знову дістав попередження.— I витяг з кишені цидулку. Вона була пожмакана, ніби її кілька разів м'яли й розпрямляли, але напис кульковою ручкою не стерся: "Болінгброк. На цьому тижні".

— Коли це ти отримав?

— Вона лежала на столику для листів.

— I ти одразу ж нализався.

— Я не п'яний,— обурився він.— Це лише пару ковтків зробив у барі проти вагарні.

Ми з Деном здивувалися: у тому барі не було зовнішньої стіни, і пити на очах у тренера, власника рисака й розпорядників було просто безумством. Може, у жокеїв є надійніший спосіб професійного самогубства, аніж два ковтки віскі перед кожним заїздом? Цього я не знаю. Джо гикнув.

— Мабуть, порції були подвійні,— засміявся Ден і взяв у мене цидулку, щоб прочитати.— Що має означати "Болінгброк. На цьому тижні"? Тебе це налякало?

Джо видер у нього цидулку й сховав до кишені. Очевидно, він зрозумів, що Ден теж почув його.

— Не твоє діло!

Мені хотілося сказати, що й не моє, та він обернувся до мене й заскімлив:

— Що ж мені тепер робити?

— Ти береш участь у перегонах?

— В останньому заїзді. Сьогодні кляті любителі загарбали дві перші скачки, а нам, професіоналам, залишили всього-на-всього чотири, щоб заробили собі на хліб. Чому ці товстозаді жокеї-джентльмени не йдуть до... — Він грубо вилаявся.

Запала мовчанка. Ден гучно зареготав. Джо був не такий п'яний, щоб не збагнути, що з нього насміхаються. I тому сказав щонайласкавіше:

— Пробач, Аллане, ти ж знаєш, що це тебе не стосується...

— Коли ти хочеш моєї поради, незважаючи на твоє недобре ставлення до жокеїв-любителів,— мовив я, намагаючись бути серйозним,— то йди негайно та випий три чашки чорної кави й потім постарайся якомога довше не потрапляти комусь на очі.

— Я ж тебе питаю, що робити з цією запискою, — не вгавав він.

— Не звертай на неї уваги. По-моєму, тебе просто розігрують. Мабуть, той, хто це написав, знає, що ти всі свої прикрощі заливаєш віскі, й вирішив добити тебе, добре налякавши. Навіщо йому самому бруднити руки! Хитра, безкровна й досить ефектна помста.

Розпач на обличчі Джо змінився тупою впертістю, що було не менш відразливо.

— Ніхто мене не залякає! — кинув він з тією войовничістю, котра, це мені було добре відомо, дедалі зменшуватиметься, в міру того, як випаровуватиметься алкоголь. I похилитався геть, очевидячки, в пошуках чорної кави, Перш ніж Ден устиг мене розпитати, в чім річ, хтось ляснув його по спині: дружнє вітання Сенді Мейсона, який зневажливо подивився на Джо.

— Що трапилося з цим придуркуватим? — запитав він і, не чекаючи відповіді, сказав:—Чуєш, Дене, зроби мені ласку, дай трохи вийти вперед на отій шкапі, що її підсунув мені Піт Грегорі. Йому, певно, сподобався мій рудий чуб.

Оглушливий регіт Сенді примусив усіх звернути погляди на нього.

— Гаразд,— мовив Ден.

Вони стали домовлятися, а я повернувся, щоб іти, та Ден торкнув мене за плече.

— Слухай. Можна мені розповісти, ну от хоч би Сенді, про дріт?

— Авжеж. Може, тобі вдасться щось розвідати. Але будь обережний! — Я вже зібрався було повідати йому ту історію з попередженням, але нам було ніколи, і я тільки застеріг: — Ти розворушиш їхнє гніздо, і вони можуть "помилково" навіть убити тебе.

Він витріщився на мене.

— Добре. Я берегтимусь. Ми обернулися до Сенді.

— Чого це ви обидва такі сумні? Хтось поцупив у вас з-перед носа оту кралечку, за якою обидва полюєте?

— Та ні, ми думаємо про Білла Девідсона,— почав Ден, незважаючи на під'юджування.

— А що ще можна придумати?

— Падіння його підстроїли. Над бар'єром протягли дріт. Аллан сам бачив.

Сенді остовпів.

— Аллан бачив?! Та це ж убивство!

Я пояснив, що вони не збиралися вбивати. Карі очі Сенді так і свердлили мене, поки я не скінчив.

— Здається, ти маєш рацію,— погодився він.— Що ж ти збираєшся робити?

— Він намагається з'ясувати, хто вони,— озвався Ден.— I ми гадали, що й ти міг би трохи допомогти. Ти не чув чогось такого?.. Ну, чи не бовкали при тобі, чому з ним так повелися?

Сенді покуйовдив своїми дужими засмаглими руками руде волосся й почухав потилицю.

— Вони здебільшого хваляться мені своїми перемогами над дівчатами та виграшами на скачках. А про майора Девідсона не було жодної розмови. Ми не дуже з ним товаришували, бо йому здалося, що то я "притримав" скакуна його приятеля... Що ж,—закінчив Сенді, лагідно всміхаючись,— може, воно так і було. У всякому разі, ми тоді з ним добре погиркались.

— Узнай, чи не чули чогось твої друзі-букмекери,— мовив Ден.— У них завжди нашорошені вуха.

— Гаразд,— пообіцяв Сенді.— Я рознесу цю чутку, а там побачимо. Тільки не зараз, бо починається заїзд і ти мусиш хоч що-небудь розповісти про оту шкапу, яку всучив мені Генрі.— Побачивши, що Ден викручується, продовжив:—Чого тобі критися? Адже відомо, коли Піт підсовує її саме мені, то це така смердючка, що годі й пошукати.

— У тої кобили,— вів далі Ден,— дурнувата звичка пертися на перешкоду, ніби її зовсім немає перед нею. Ну, і, звичайно, опиняється в рові...

— Дякую,— мовив Сенді, нітрохи не збентежившись.— Я віддубасю її так, що вона кине свої звички. До зустрічі! — Й пішов у роздягальню.

Ден провів його очима.

— Ще не вродився той кінь, яким можна було б налякати цього шибайголову!

— Нерви у нього залізні!—погодився я.— Але нащо Грегорі випускати ту шкапу саме тут?

— Бо власник хоче. Сам знаєш, як це буває. Примха бундючного сноба й таке інше.

Поруч нас юрмилися тренери й власники коней. Ми вийшли. До Дена миттю підскочило двоє газетярів, щоб почути його думку про долю Золотого кубка, який розігруватимуть за два дні.

Нудно спливав час. Та ось почалися перегони. I одразу ніби засяяло сонце, загомоніли навколо глядачі, радість і сміх задзвеніли.

Сенді примусив-таки свою кобилу перескочити канаву, та вона скинула його над іншою. Він вибрьохався звідти, широко посміхаючись та лаючись на всі заставки.

Джо з'явився після другого заїзду. Він здавався не таким уже й п'яним, але ще дужче наляканим. Я безсовісно уникав його.

Ден гнався, наче диявол, і виграв чемпіонську скачку з перешкодами, вихопившись на цілу голову вперед. Піт гладив коня та ділив з власником поздоровлення болільників, що збилися біля плацу, де розсідлували скакунів. Він був такий щасливий, що не міг говорити. Дебелий, червонолиций, стояв, збивши капелюха набакир, аж лисина сяяла проти сонця, й удавав, що з ним таке трапляється майже щодня, хоч кінь, який здобув перемогу, був один із найкращих, яких він будь-коли викохав.

Радість його була така бурхлива, що, коли всі ми вишикувались на огляд перед любительським заїздом, Піт навіть забув кинути звичний жарт, що Паліндром може скакати задки не гірше, ніж уперед. I коли я, за його ж порадою, причепився у хвіст до Ірландця, то, як той не крутив, першу перешкоду, ми взяли разом, а за п'ятдесят ярдів до фінішу я таки обігнав його. Піт полегшено зітхнув і заявив, що в нього сьогодні чудовий день.

Я ладен був цілувати його — адже теж неймовірно радів. Хоч дома, в Родезії, я виграв уже не одну скачку й десь близько тридцяти після свого переїзду до Англії, це була моя перша перемога в Челтенхемі. Я почував себе наче п'яний, ніби вже хильнув шампанського, яке чекало нас у роздягальні, за звичаєм припасене для обмивання рекордів. Паліндром здавався мені найкращим і найрозумнішим скакуном у світі. Я ніби в повітрі поплив до вагів, перевдягнувся й довго ще був на сьомому небі, навіть коли вийшов назовні. Похмурий настрій, здавалося, був у мене тисячу років тому.