Фаворит - Френсіс Дік

Брюнет, в окулярах з чорною оправою й холодними синіми очима. Він здавався надто імпозантним і надто досвідченим клерком для такої посади,

У мене навіть тенькнуло серце з остраху, що він може знати мене, та очі його нічого не виказували, і він спокійнісінько мовив:

— Я чув, ви збираєтеся замовляти кілька машин...

— Це правда,— кивнув я й почав правити теревені щодо весілля. Він щось занотував, прикинув вартість замовлення й простягнув мені аркуш. Почерк був з натиском, рівний, саме відповідний такій особі.

— Дякую,— вклонився я.— Ми порадимося з сестрою й дамо вам знати.

Виходячи з кабінету й причиняючи двері, я метнув на нього погляд. Проте він сидів за своїм столом, дивлячись крізь окуляри спокійними очима. Годі було щось прочитати з його виразу.

Я повернувся до дівчат, сказав, що залагодив справу, й подякував.

I, вже виходячи, раптом стрепенувся од щасливого здогаду:

— Між іншим, чи не сказали б ви, де я міг би бачити містера Кліффорда?

Обидві й не змигнули. Просто відповіли, що не знають.

— Меріголд може довідатись,— сказала одна з дівчат. Та охоче взялася допомогти.

— Увага! Слухайте мене всі! Хто-небудь возив сьогодні містера Тюдора?

Чоловічий голос відповів:

— Я одвозив його вранці на станцію, Меріголд. Він сів у лондонський експрес.

— Дякую, Майк,— одказала телефоністка.

— Вона знає голос кожного,— зауважила одна з дівчат.— Їм нема потреби навіть вказувати номер машини.

— А ви знайомі з містером Тюдором? — поцікавився я.

— Ніколи й не бачили його. Він наш постійний замовник. Бере машину, де трапиться, їде, куди забагнеться, а ми в кінці місяця складаємо рахунок та надсилаємо містеру Тюдору.

— Але ж водії можуть забути доповісти,— кинув я жартома.

— Ну що ви! Вони отримують комісійні з кожного замовлення. Ми накидаємо їм десять відсотків, щоб не ганьбили себе "чайовими".

— Гарна ідея. Й багато у вас постійних замовників?

— Кілька десятків. Містер Тюдор — найвигідніший.

— А скільки в парку машин?

— Тридцять одна. Звичайно, деякі на ремонті, а зимою на маршрутах лише половина... До того ж перебивають конкуренти. Ми не одна фірма в місті.

— А хто її власник? — спитав я ніби між іншим. Вони заявили, що не знають.

— Не містер Філдер?..— натякнув я.

— Ні, ні,— заперечила Меріголд,— не думаю. Мусить бути голова, хоч ми його в вічі не бачили. Містер Філдер — пішак, як і ми, навіть іноді підмінює мене ввечері або в неділю.

Мені здалося, що вони раптом збагнули: а яке це має відношення до весілля? Час було забиратись, і я пішов.

Стояв на вулиці, думав, що далі робити. Через дорогу побачив кафе і, оскільки саме час було попоїсти, перебіг вулицю й зайшов. На мене війнуло густим духом капусти. Людей ще було мало. I я сів поблизу вікна. Крізь сітчасті завіски можна було поглядати на контору "Марконі", хоч я не був певен, чи це мені пригодиться.

Огрядна дівчина з пишною зачіскою тицьнула мені видрукуване на машинці меню. Я поглянув на нього й засмутився — найпримітивніший вибір: помідоровий суп, смажена тріска, сосиски в тісті, м'ясний пиріг, пудинг і на додаток солодкий кисіль. Саме те, що тримає вагу жокея в нормі! Я замовив каву. Дівчина відповіла, що в цей час каву без їжі не подають,— столиків не вистачає. Я пообіцяв сплатити за весь сніданок, і вона заспокоїлась, напевно, обізвавши мене подумки диваком.

Кава виявилась напрочуд духмяною й смачною. Очевидячки, ще не встигли розбавити, подумав я, споглядаючи контору. Нічого цікавого.

Над дверима то блимали, то згасали червоні літери неонової реклами, що їх я раніш не помітив. На всю ширину фасаду красувалося ім'я — Л. С. ПЕРТ, а над вікном яскраво-жовтий на чорному тлі напис — "Таксі Марконі". Третій поверх, як свідчила блакитна вивіска з білими літерами, належав фірмі "Дженкінс, оптова торгівля капелюхами".

Все це псувало ошатний вигляд будинку та порушувало задум архітектора часів Регентства. Я подумав, що він, бідолаха, мабуть, перевертається в своїй труні, і навіть підскочив з несподіванки, коли почув:

— Вандалізм! Га?

Жінка середнього віку підсіла до мого столика, поки я роздивлявся будинок. У неї було сумне, видовжене обличчя, без жодного сліду косметики, на толові якийсь поганий рудий капелюшок, а очі дивились дуже серйозно. Кафе заповнювалось людьми, і я вже не міг зберігати за собою окремий столик.

— Дивна картина,— погодився я.

— Треба боротися з цим. Усі старі будинки в окрузі поділено та перетворено на контори, навіть боляче дивитися. Я належу до Товариства охорони пам'ятників архітектури,— врочисто мовила вона,— і ми звернулися з петицією, яка вимагає спинити супостатів, що псують старовинні фасади дурнуватими рекламами.

— I маєте успіх?

Вона здавалася пригніченою.

— Ніякого. Людей це зовсім не турбує. Можете дивуватись, але більшість мешканців Брайтона навіть не уявляють, як виглядає будинок часів Регентства, хоч вони тут на кожному кроці! Погляньте на отой ряд навпроти... з його жахливими вивісками. А он та їхня неонова реклама! — голос у неї затремтів від обурення.— Це вже остання крапля. Вона з'явилася кілька місяців тому. Ми вимагали прибрати, але дарма.

— Негарно,— відказав я, стежачи за дверима напроти. Вийшли обидві друкарки, весело щебечучи, за ними ще двоє дівчат, очевидячки, з верхніх поверхів.

Моя співбесідниця продовжувала бубоніти після кожної ложки помідорового супу.

— Ми не можемо чогось домогтися од Перта, бо жоден з відповідальних чиновників фірми не хоче з нами зустрічатися, а службовці твердять, що не мають права знімати вивіску, котра їм не належить. Проте мовчать, хто її власник, і тому ми не знаємо, до кого звертатись.

Я відчув симпатію до невідомого містера Л. С. Перта, який не бажав з нею зустрічатися.

— Колись вони писали свої прізвища на вікнах, а тепер — ось ці неонові реклами...

Їй забракло духу продовжувати.

У дверях з'явилася Меріголд, яка йшла на обідню перерву, за нею — четверо чоловіків.

Я допив каву, охоче попрощався з нудною сусідкою й вирішив покінчити з усім на сьогодні. Спершу сів у поїзд до Брайтона, а звідти в своєму "лотосі" помчав у Лондон.

У конторі накопичилось багато справ, і додому я повертався в годину пік. Біля світлофорів і об'їздів мене весь час муляла думка, що таємниця Джо Нантвича якимось чином пов'язана з трагедією Білла.

Це ж саме він "притримував" коней, смертельно ворогував із Сенді Мейсоном, накликав на себе гнів Тюдора й отримував листи-погрози. Я думав про суворі порядки в нашій вагарні, про те, що до роздягальні пускають лише обслугу, жокеїв та офіційних осіб; тренери й власники коней туди не заходять, а преса й глядачі навіть у вагарню не допускаються.

Якщо погроза "Болінгброк. На цьому тижні!" так і не здійснилася, то Джо Нантвичу нічого боятися, бо тиждень уже минув. Отож я побачу його завтра живим і здоровим, хоч і не в гуморі, як завжди. А мені неодмінно треба з ним зустрітися та повідомити, хто надсилав оті записки, хоч я й не був певен, що таки скажу.

Сон часто дає відповіді на найзаплутаніші шаради. Я ліг з думкою, що згайнував день, а вранці прокинувся, повторюючи одне і те ж ім'я та знаючи напевно, звідки воно взялося. Накинувши халат, спустився до кабінету Білла й дістав з письмового столу квитанції букмекерів, що їх він зберіг для Генрі. На трьох із них стояло ім'я — Л. С. Перт.

На звороті Білл занотував олівцем кличку коня, суму й число. Він завжди був акуратним. Я поніс квитанції до своєї спальні й звірив за довідником дати заїздів. Пригадав навіть уривки розмов, випадково кинуті фрази, й багато що з'ясувалося.

Хоч і не все, звичайно.

11

У Брістолі лило як з відра, і холодна, немилосердна вогкість псувала все задоволення від скачок.

Кет повідомила, що не поїде за такої погоди, це було не схоже на неї, і я дивувався, яким чином тітоньці вдалося затримати її.

Темою всіх пересудів сьогодні був Джо Нантвич. Судова колегія розглянула його поведінку й нібито "суворо попередила на майбутнє". Усі вважали, що йому ще поталанило, бо, беручи до уваги його вибрики, слід було й зовсім вигнати.

Джо бундючився, як завжди. На його округлому рожевому обличчі не було й тіні страху, жодного сліду важкого запою, який у Челтенхемі перетворив його на ганчірку. Хоч подейкували, що минулої п'ятниці, в суботу й більшу частину неділі він ховався в турецьких лазнях, не знаючи, куди дітись од жаху. Перед тим він напився до нестями і всі ці дні випарював із себе хміль, рюмсаючи та переконуючи обслугу, що тільки там він почуває себе в безпеці. Отож відмовлявся вдягтися і йти додому.

Ці його пригоди зі смаком описував та прикрашав Сенді. Він нібито заходив туди в неділю, щоб скинути кілька фунтів перед скачками, і все те бачив на власні очі.

Я зустрів Джо біля дошки оголошень. Він спокійнісінько насвистував.

— Що тебе так розвеселило? — запитав я.

— Все,— вишкірився він.

Я розгледів легенькі зморшки навколо рота й трохи запалені очі, інших слідів терзань не було.

— Мене не вигнали, і я отримав гроші за те, що програв.

— Що?!

— Мені заплатили. Я вже казав тобі — конверт із грішми. Сьогодні одержав сто фунтів.

Я витріщився на нього.

— Нічого дивного, я виконав те, що мені звеліли. От і все! — якось неприродно вигукнув він.

— Атож, — промимрив я.

— Що ж до тих погроз... то я обдурив їх... розумієш? Я весь кінець тижня просидів у турецьких лазнях, де вони не могли мене застукати. Я їм утер носа! — радів він, ніби вони неспроможні були здійснити свою погрозу на "цьому тижні". Він, дурень, не розумів, що його вже покарали, бо, крім фізичних страждань, бувають і гірші. Джо протягом усього тижня відчував переляк, а в останні дні — то й просто панічний жах, а йому здавалося, що він вийшов сухим із води та ще й утер їм носа.

— Добре, хоч ти в це віриш,— кивнув я.— Але скажи мені... в того, хто дзвонив тобі, щоб ти "притримав" коня... який у нього голос?

— Хіба ж так одразу скажеш? Він міг належати кому завгодно. М'який такий, трохи хрипкий, що переходив у шепіт, ніби той боявся, що його підслуховують. А мені що? Тільки б підкидав на випивку, а там хай навіть кумкає, як жаба. Мені начхати!

— Отож ти "притримаєш" будь-якого коня, коли тобі скажуть?

— Може, так, а може, й ні,— бовкнув Джо, зрозумівши, що вже занадто розбалакався.