Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

Ви пробачте мені... Не подумайте чогось... Ради бога, зайдіть на хвилину в дім. Дуже прошу вас!

Вона здивовано й сумовито подивилася на мене. Мовчки вернулася в дім.

— Ви жалієте мене? — спитала вона.

— Ні, не через те. Розумієте... Боюся за вас. Важко вам буде. Як житимете?

— Працювати буду. Мені не звикати.

— Де?

— Десь улаштуюся. Але назад не повернусь і в аїл не поїду. Буду працювати й жити.

Я замовк. Що я міг відказати? Вона зараз ні про що не думала. В ній відчувалися образа, гордість. Ці почуття гнали її невідомо куди. Та легко ж сказати — буду працювати й жити. Не так-то одразу це налагодиться. А неволити людину не можна.

Хлопчик потягся до мене. Я взяв його на руки. Поцілував, а сам думаю: "Ех, гарненький ти мій, доведеться нам зараз розстатись. Любим ти мені став, як свій, рідний..."

— Ну, що ж, ходімо,— стиха сказав я.

Ми підвелися. Я поніс малюка, але на дверях зупинився.

— А робота й у нас знайдеться,— мовив я.— Можете яшти і працювати. Є й квартира невеличка. Справді, залишайтеся. Не поспішайте. Поїхати завяїди встигнете. Подумайте...

Вона спершу не погоджувалася. Та кінець кінцем я переконав її.

Так Асель з синашем залишилися у нас на дорожній ділянці.

Кімнатка, прибудована в дворі, була холодна, і я настояв, щоб Асель з сином оселилася в моєму домі, а сам перебрався в прибудову. Мене це цілком улаштовувало.

Відтоді життя моє стало іншим. Ніщо начебто не змінилося, я, як і раніше, залишався сам, але ожила в мені людина, відігрілася душа після довгої самотності. Звичайно, і раніше я був серед людей, але можна жити з ними поряд, працювати, дружити, робити спільне діло, допомагати й приймати допомогу, і все-таки є такий бік життя, якого нічим не заміниш. Прив'язався я до малюка. В обхід іду, вкутаю його тепліше і беру з собою, ношу по дорогах. Весь вільний час бував з ним. Не уявляв собі, як жив раніше. Сусіди мої — люди хороші, добрі були і до Аселі й до Самата. Дітей хто не любить? А Асель щиросерда, відверта, скоро прижилася на ділянці. Я ж прикипів до малюка ще й через Асель. Чого там критися, та й від себе ж я не приховав, як не намагався. Полюбив я її. Полюбив одразу на все життя, всією душею. Всі прожиті па самоті роки, вся туга й страждання, все, що було втрачено, все злилося в цьому коханні. Але сказати про це я не мав права. Ждала вона його. Довго ждала, хоч і взнаки не давала. Часто помічав я, коли працювали ми на дорозі, як зустрічала й проводжала вона З чеканням в очах кожну машину, що проходила мимо нас. А іноді брала сина, йшла до дороги і цілими годинами просиджувала там. А він не з'являвся. Не знаю, хто він був і який з себе, про це я не питав, і вона ніколи не розказувала.

Час минав потроху. Самат підростав. Ох і жвавий, славний карапуз! Не знаю, навчив його хто чи сам він, тільки почав звати мене татом. Як побачить, кидається на шию: "Ата! Ата!" Асель задумливо усміхалася, дивилась на нього. А мені і радісно й боляче. Радий би йому батьком бути, та що вдієш...

Того року якось влітку ремонтували ми дорогу. Машини йшли проїздом. Асель раптом крикнула одному шоферові:

— Гей, Джантаю, зупинися!

Машина проскочила з розгону і загальмувала. Асель побігла до шофера. Про що вони там поговорили, не знаю, але почув, як вона раптом крикнула:

— Брешеш ти! Не вірю! їдь звідси! їдь зараз же! Машина пішла далі, а Асель кинулася через дорогу і побігла

додому. Здається, плакала вона.

Робота валилася з рук. Хто він? Що сказав їй? Всякі сумніви і догадки змагали. Не втерпів я, пішов додому, а Асель не виходить. Увечері я все ж зайшов до неї.

— А де Самат? Скучив я за ним!

— Ось він, тут,— сумовито відповіла Асель.

— Ата! — потягся до мене Самат. Я підпяв його на руки, бавлю, а вона сидить сумна і мовчить.

— Що сталося, Асель? — спитав я. Асель тяжко зітхнула.

— Поїду я, Баке,— відповіла вона.— Не через те, що мені тут погано. Я вам дуже вдячна, дуже. Та тільки поїду... Куди-небудь, сама не знаю куди...

Бачу я, справді може поїхати. Мені нічого не лишалося, як сказати правду:

— Що ж, Асель, затримувати не маю права. Але й мені не жити тут. Доведеться піти звідси. А я вже один раз покидав пусте місце. Та що тут поясняти. Сама, Асель, знаєш. Якщо ти поїдеш, для мене це буде те ж саме, як тоді на Памірі. Подумай, Асель... А коли повернеться він і серце покличе назад, то заважати не буду, ти, Асель, завжди вільна.

З цими словами я взяв Самата на руки і пішов по дорозі. Довго ходили ми з ним. Нічого не розумів він, малюк мій.

Асель поки що від нас не їхала. Але про що вона думала, що вирішила? Я аж висох за ці дні, змарнів на обличчі.

І от якось опівдні заходжу в двір, дивлюся, Самат по-справжньому намагається ходити. Асель підтримує його, боїться — впаде. Я став.

— Баке, а син твій уясе ходить, дивися! — радісно усміхнулася вона.

Як вона сказала? Син твій! Я покинув лопату, присів навпочіпки і поманив до себе малюка:

— Тай-тай-тай, верблюденятко моє! Ну, йди до мене, тупай ніжками по землі, сміливіше тупай!

Самат розкинув руки.

— Ата! — шкутильгає ніжками, біжить. Я підхопив його на льоту, високо підкинув над собою і міцно пригорнув до грудей.

— Асель! — сказав я їй.— Давай-но улаштуємо завтра свята "розрізання пут" для дітвори. Ти приготуй мотузочок з білої та чорної вовни.

— Добре, Баке! — засміялася вона.

— Так, так, обов'язково з білої та чорної вовни...

Я сів на коня, поскакав до друзів-скотарів, кумису привіз, свіжого м'яса, і на другий день ми запросили сусідів на наше маленьке свято "розрізання пут".

Я поставив Самата на землю, спутав йому ноги чорно-білим мотузочком, немов стриножив. А поряд з ним поклав ножиці й скомандував дітям, які стояли на другому кінці двору:

— Хто перший прибіжить і розріже пута, тому перший подарунок, а решті — по черзі. Ану, хлопці! — махнув я рукою.

Діти з гиканням побігли, мов на скачках. Коли пута розірвали, я сказав Саматові:

— Ну, синку мій, біжи тепер! Беріть його, діти, з собою. Дітлахи взяли Самата за руки, а я промовив їм услід, ні да

кого не звертаючись:

— Люди добрі! Моє лошатко побігло по землі! Нехай вона буде бистроногим скакуном!

Самат біг за дітьми, потім обернувся: "Ата!" — і впав. Ми з Аселлю разом кинулися до нього. Коли я підняв з землі малюка, Асель вперше сказала мені:

— Рідний ти мій!

...Отак ми стали чоловіком і жінкою.

Зимою разом з синашем з'їздили до старих в аїл. Довго ще були вони ображені. Довелося нам з Аселлю за все відповідати. Я їм всю правду розказав, усе як було. І вони простили Асель, заради внука простили, заради нашого майбутнього.

Час минав непомітно. Саматові зараз п'ятий рік. В усьому у нас з Аселлю згода, і тільки одного ми ніколи не зачіпаємо, тільки про одно не згадуємо. Між нами ніби мовчазна умова: та людина для нас не існує...

Але в житті не завжди буває так, як ти хочеш! Він об'явився тут зовсім недавно...

Трапилася аварія на дорозі. Вночі. Ми з сусідом, помічником: моїм, побігли дізнатися, що сталось. Прибігаємо. Вантажна машина врізалася в стовпи. Шофер весь побитий, майже непритомний і п'яний. Пізнав я його, тільки ім'я не міг згадати. Зарятував він нас одного разу в біді, потягнув на буксирі машину на перевал. А то ж неабияка справа — по Долону. Раніше такого тут не бувало. А він був наполегливий, одчайдушний хлопець,, притягнув нас до садиби. Дуже сподобався він мені тоді, до> душі припав. Незабаром після того хтось добрався до перевалу з причепом. 30ВСім небагато лишилося йому, та, мабуть,, щось стало на перешкоді. Завалив шофер причеп у кювет, покинув і поїхав. Я подумав ще тоді, чи не він, ця одчайдушна голова. Пожалкував, що не пощастило сміливцеві добитися свого. Але після того машини почали ходити з причепами через перевал. Пристосувалися хлопці і правильно зробили.

Чесно скажу, спершу я не знав, що це був він, чоловік, від якого пішла Асель. Та коли б і знав, зробив би те ж саме. Притаскав я його додому, і одразу все стало ясно. В цю мить Асель внесла дрова. Як побачила його, так і посипалися поліна на підлогу. Проте ніхто з нас і взнаки не дав. Неначе вперше зустрілися. Тим паче я мусив тримати себе в руках, щоб якимось необережним словом чи натяком не завдати їм болю, не стати на заваді їм, щоб заново зрозуміли одне одного. Я тут нічого не вирішував. Вони самі мали вирішити: між ними було їхнє минуле, між ними був їхній син, з яким я лежав на ліжку, пригортав до себе і голубив.

Тієї ночі ніхто з нас не спав, кожен думав про своє. І я про своє.

Асель може піти з сином. Це їх право. Нехай вони зроблять так, як велить їм серце й розум. А я... та що казати, не про мене мова, не від мене залежить, я не повинен заважати...

Він і зараз тут, їздить нашою трасою. Де він був усі ці роки, чим займався? Та це мені байдуже... Це їхня справа...

* * *

Ми з Байтеміром поверталися із обходу. Вечоріло. Сонце вже зайшло, і димчаста весняна заграва розливалася в піднебессі над крижаними вершинами Тянь-Шаню. З ревом проносилися по дорозі машини.

— Отак воно буває,— задумливо промовив Байтемір після недовгої мовчанки.— Не слід мені зараз їхати з дому. Якщо Асель надумає йти, нехай совість у неї буде чиста, хай скаже мені про це і вислухає останнє напуття синові. Адже він мені рідніший за рідного. А відібрати його у них не можу... Через те й не їду нікуди. Тим паче на Памір. Не для газети, звісно, я розповідаю. Просто як людина людині...

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

З Ільясом ми розсталися в Оші. Він поїхав на Памір, а я в своїх справах.

— Приїду, розшукаю Алібека. Почну нове життя! — мріяв Ільяс.— Не думайте, я не пропаща людина. Мине якийсь час, одружуся, буде у мене дім, сім'я, діти,— словом, усе, як у людей. І друзі, й товариші знайдуться. І лише одного у мене не буде, того, що втрачено безповоротно, назавжди... До останніх днів своїх, до останнього зітхання пам'ятатиму Асель і все прекрасне, що було між нами.

Ільяс задумався, понуривши голову. Помовчавши, додав:

— В день від'їзду я пішов до озера, на те саме круте узгір'я. Я прощався з Тянь-Шаньськими горами, з Іссик-Кулем. Прощай, Іссик-Куль, пісне моя недоспівана! Поніс би я тебе з собою, з синявою твоєю і берегами жовтими, та не дано мені, так само як не можу я понести з собою любов коханої людини.