Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

А Самат радий, смикає мене, лащиться, підстрибує на сидінні. Машина рушила. Самат зрадів ще більше, сміється, каже мені щось, показує на руль, на кнопки приладної дошки. І я разом з ним звеселився. Та опам'ятався, в жар кинуло. Що я роблю?! Загальмував, однак Самат не дав мені зупинитись.

— Швидше, дядю, швидше поїхали! — просив він. Як мені було відмовити дитячим щасливим очам? Я наддав газу. Тільки розігналися, як попереду показався грейдер, що підновляв шосе. Грейдер розвернувся, пішов назустріч, а за ним в кінці загону стояв Байтемір. Він перелопачував грабаркою гудрон на розвороті. Я розгубився. Хотів зупинитись, та було вже пізно: далеко завіз хлопчака. Я пригнувся нижче і шалено газонув. Байтемір нічого не помітив. Він працював, не підводячи голови: хіба мало машин проходить кожної хвилини. Але Самат побачив його:

— А он тато! Дядю, давай візьмемо і тата, га? Зупини, я покличу тата!

Я мовчав. Зупинитися тепер ніяк не можна було, що я скажу? Самат раптом оглянувся назад, перелякався, закричав, заплакав:

— Я хочу до тата! Зупини, я хочу до тата! Зупини, не хочу! Ма-мо!..

Я загальмував, заводячи машину за скелю на завороті. Кинувся заспокоювати сина:

— Не плач, Самате, ну, не треба! Я зараз відвезу тебе назад. Тільки не плач!

Але переляканий хлопчик нічого не хотів знати.

— Ні, не хочу! Я до тата! Відчини! От, бачте, яка оказія трапилася.

— Та ти не плач! — благав я.— Зараз відчиню, тільки заспокойся! Я сам поведу тебе до тата. Ну, виходь, підемо!

Самат сплигнув на землю і з плачем побіг назад. Я затримав його:

— Стій! Витри сльози. Не треба плакати. Я прошу тебе, синку мій рідний, не плач! А машину свою, що ж ти, га? Дивись! — Я схопив іграшку, тремтячими руками завів її.— Дивися, як вона побіжить до тебе, лови! — Машина покотилася по дорозі, наткнулась на камінь, перекинулася і шкереберть полетіла в кювет.

— Не хочу! — ще дужче зайшовся плачем Самат і побіг від мене неоглядки.

Гарячий клубок підступив до горла. Я кинувся наздоганяти сина:

— Стій, та ти не плач, Самате! Стривай, я твій... я твій... Ти Знаєш!..— але язик не повернувся сказати.

Самат тікав від мене не оглядаючись, зник за заворотом. Я добіг до скелі, зупинився, дивлячись услід синові.

Я бачив, як Самат підбіг до Байтеміра, який працював на дорозі, і кинувся до нього. Байтемір присів, обняв його, пригорнув до себе. Хлопчик теж обійняв його за шию, боязко поглядаючи в мій бік.

Потім Байтемір взяв його за руку, перекинув грабарку через плече, і вони пішли дорогою — великий і маленький чоловіки.

Я довго стояв, притулившись до скелі, потім повернув назад. Зупинився біля іграшкової машинки. Вона лежала в кюветі колесами догори. Сльози потекли у мене по обличчю. "Ну, от і все!" — сказав я своїй великій машині, гладячи її по капоту. Мене обдало тепло мотора. Щось рідне було тепер навіть в машині, свідку мого останнього побачення з сином...

Ільяс підвівся, попрямував у коридор.

— Подихаю свіжим повітрям,— сказав він на дверях.

Я залишився в купе. Передсвітанкове небо ясніючою смугою коливалося за вікном. Ледь помітно мелькали телеграфні стовпи. Можна було погасити світло.

8*

115

* * *

Я лежав на лаві і думав, чи розповісти Ільясові те, що мені було вже відомо і чого він не знав? Але він не з'являвся. Так я йому нічого й не розповів.

З дорожнім майстром Байтеміром мені довелося познайомитись тоді, коли Ільяс уже знав, що Асель і його син живуть на перевалі.

На Памір чекали делегацію дорожніх робітників Киргизії. В зв'язку з цим таджицька республіканська газета доручила мені написати нарис про киргизьких гірських дорожників.

Серед делегатів був Байтемір Кулов, один з кращих дорояшіх майстрів.

Я приїхав на Долон, щоб познайомитися з Байтеміром.

Зустрілися ми несподівано і спочатку дуже вдало для мене. Десь на самому перевалі наш автобус зупинив робітник з червоним прапорцем в руці. Як виявилося, щойно стався обвал, і ремонтники розчищали дорогу. Я вийшов з автобуса, попрямував до місця обвалу. Ділянку вже було взято в міцні опалубки. Бульдозер скидав землю під укіс. Там, де він не міг розвернутись, орудували робітники з трамбовками і лопатами в руках. Людина в брезентовому плащі й кирзових чоботях йшла разом з бульдозером і давала команду трактористові:

— Візьми трохи ліворуч! Заиди ще разок! Пройди над опалубкою! Так! Стоп! Назад!..

Дорогу було майяїе відновлено, проїзд розчищено. Шофери З обох боків шалено сигналили, лаялися, вимагаючи відкрити дорогу, а чоловік в плащі, не звертаючи уваги, спокійно розпоряджався. Він знову й знову заставляв бульдозер проходити туди й назад по дорозі, приминати грунт до опалубки. "Це, мабуть, і є Байтемір. Хазяїн свого діла!" — вирішив я. І не помилився, це був Байтемір Кулов. Нарешті дорогу було відкрито, машини роз'їхалися.

— А ви чого ЯЇ, автобус же пішов? — сказав мені Байтемір.

— А я до вас!

Байтемір не виявив СВОГО здивування. Просто й з гідністю потиснув мені руку:

— Радий буду гостеві.

— У мене до вас, Баке, справа,— звернувся я, називаючи його зменшеним ім'ям.— Ви знаєте, що наші дорожники мають поїхати в Таджикистан?

— Чув.

— Так от, перед вашим від'їздом на Памір я хотів поговорити.

В міру того як я поясняв мету свого приїзду, Байтемір все більше хмурився, задумливо погладжуючи жорсткі бурі вуса.

— Що ви приїхали, це добре,— сказав він,— але на Памір я не поїду, і писати про мене не варто.

— А чому? Діла? Чи дома щось?

— Діла які — дорога. Самі бачите. А дома? — він примовк, дістаючи цигарки.— Дома... теж, звісно, діла, як в усіх, сім'я... Однак на Памір я не поїду.

Я заходився доводити йому, пояснювати, як важливо, щоб у складі делегації був такий дорожній майстер, як він. Байтемір слухав більше з ввічливості, умовити його мені так і не вдалося.

Я був дуже роздосадуваний і перш за все на себе. Зрадило мене професійне чуття, не так я підійшов до цієї людини. Мені доводилося поїхати ні з чим, не виконавши завдання редакції.

— Що ж, Баке, пробачте мені, я поїду. Підійде зараз якась попутна машипа...

Байтемір уважно подивився на мене спокійними, розумними очима, усміхнувся у вуса:

— Міські киргизи забувають звичай. У мене є дім, сім'я, да-сторкон 1 і можна заночувати. Раз ви приїхали до мене, поїдете завтра з дому, а не з дороги. Ходімо, я відведу вас до дружини і сина. Не ображайтеся на мене, мені ще обхід треба зробити завидна. Я хутко повернуся. Робота така...

— Постривайте, Баке,— попросив я.— Піду і я разом з вами в обхід.

Байтемір лукаво примружився, оглядаючи мій міський костюм.

— Та начебто й незручно вам бродити зі мною. Кінці далекі, дороги круті.

— Нічого!

І ми пішли. Зупинялися біля кожного моста, завороту, біля круч і звисаючих скель. Звісно, ми розговорилися. Досі для мене загадка, з чого, з якого слова почалося, яким чином я завоював довір'я й симпатію у Байтеміра. Він розповів мені всю свою історію й історію своєї сім'ї.

Дасторкон — святкова скатерка з угощенням для гостя.

РОЗПОВІДЬ ДОРОЖНЬОГО МАЙСТРА

— Ви спитали, чому я не хочу їхати на Памір. Я сам памірський киргиз, а опинився тут, на Тянь-Шані. Мало не хлопчаком потрапив я на будівництво Памірського тракту. Пішов по комсомольському заклику. Працювали ми завзято, охоче, особливо молодь. Ще б пак, дорога йшла на неприступний Памір! Вийшов я в ударники, одержував премії, нагороди. Та це так, до слова.

Там, на будівництві, зустрів я одну дівчину. Покохав її, дуже покохав. Була вона гарна та й розумниця. Прийшла з аїлу на будівництво: на ту пору для киргизької дівчини це була не проста річ. І зараз не така легка дівоча дорога, самі знаєте,— звичаї ще сковують. Минуло щось із рік. Будівництво тракту наближалося до кінця. Потрібні були кадри для експлуатації дороги. Побудувати її — півділа, це можна подолати спільними силами, а от потім слідкувати за дорогою треба вміючи. Був у нас один молодий інженер — Хусаїнов, він і зараз на будівництві доріг, визначний працівник. Дружили ми з ним. Хусаїнов і напоумив мене поїхати на курси. Думав я, не діждеться Гульбара, повезуть її в аїл, ба ні, діждалася. Ми одружились і залишилися там, на дорожній ділянці. Жили добре, дружно. Треба сказати, для дорожників, які живуть у горах, на перевалах, міцна сім'я, дружина — особливо багато важить. Пізніше я зазнав цього на собі. І якщо полюбив я на все життя свою роботу, то в цьому була чимала заслуга моєї дружини. Народилася у нас дівчинка, а потім друга, і тоді якраз грянула війна.

Памірський тракт став мов ріка під час зливи. Хлинув народ вниз — ішов до армії.

Моя теж надійшла черга. Ранком ми всі вийшли з дому до дороги. Маленьку донечку я ніс на руках, старшенька йшла рядом, учепившись за мене. Гульбара моя, сердешна Гульбара! Вона кріпилася, намагалась бути спокійною, несла мій похідний мішок, але ж я знав, як ото їй залишатися в безлюдних горах, на дорожній ділянці з двома малими дітьми. Я збирався відправити їх в аїл, до своїх родичів, але Гульбара не захотіла. Переб'ємося, каже, будемо ждати тебе, та й дорогу не можна залишити без догляду... Останній раз ми стояли біля обочини шосе, я дивився на дружину, на дітей, прощався. 30ВС*М молодими були ми тоді з Гульбарою, тільки починали жити...

Потрапив я до саперного батальйону. Скільки понаробили ми на воєнній землі доріг, переправ, мостів. Ліку нема! Через Дон, через Віслу і Дунай ішли. Холонеш, бувало, в крижаній воді, гориш в диму й полум'ї, снаряди вибухають навкруги, розтрощують переправу, люди гинуть, і вже сили нема ніякої, швидше б убили, чи що! Та як згадаєш своїх, що ждуть у горах, і звідки тільки сила береться. Ні, думаєш, не за тим я прийшов з Паміру, щоб загинути тут під мостом. Зубами крутив дріт на кріпленнях, що поволі розсувалися, не здавався... І не загинув, дійшов майже до Берліна.

Дружина писала мені часто, добре, що пошта мимо по тракту проходила. Писала про все докладно і про дорогу теж — вона залишилася майстром замість мене. Зна", ваяшо їй, дорога ж не де-небудь, а на Памірі.

Тільки весною сорок п'ятого перестав я раптом одержувати звістки. Ну, звичайно, на фронті всяк буває, заспокоював себе. І от одного разу викликають мене до штабу полку. Так і так, мовляв, старшино, повоював, подяка тобі, нагороди.