Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Я б і душею, і тілом віддався помсті! Мене не злякали б ні шибениця, ні гарота, ні гостра паля, ні ваш французький винахід — гільйотина!.. Але я не віддав би своєї голови доти, доки не розчавив усіх своїх ворогів!

Люсьєн мовчав, у нього пропало всяке бажання заохочувати до розмови цього служителя віри.

— Одні люди походять від Авеля, інші — від на,— сказав канонік, закінчуючи свою думку.— В мені тече змішана кров: для друзів я — Авель, для ворогів — Каїн. І горе тому, хто розбудить у мені Каїна!.. А втім, ви ж француз, а я іспанець, та ще й канонік!..

"Яка натура! Оце справді дикий бедуїн!" — подумав Люсьєн, придивляючись до рятівника, якого йому послало пебо.

Абат Карлос Еррера анітрохи не скидався на єзуїта, він не був схожий навіть на духовну особу. Невисокий, кремезний, з великими руками, з широкими грудьми, збудований, як Геркулес, він ховав під машкарою смирення погляд, здатний навіяти жах. Засмагле, наче бронзове, непроникне обличчя радше викликало відразу, ніж приваблювало. Тільки довге гарне волосся, напудрене, як у Талейрана, надавало цьому незвичайному дипломатові вигляду єпископа та синя, облямована білим стрічка, на якій висів золотий хрест, показувала, що перед вами служитель церкви високого рангу. Чорні шовкові панчохи обтягували ноги силача. Вишукана охайність у вбранні свідчила про ретельний догляд за собою, що далеко не завжди властиво простим священикам, а надто в Іспанії. Трикутний капелюх лежав на передньому сидінні карети, прикрашеної іспанським гербом. Різкі, але водночас скрадливі манери трохи пом’якшували прикре враження від досить-таки неприємних рис обличчя і зовнішності; тим паче, що канонік вочевидь намагався сподобатись Люсьєнові, він був з ним навдивовижу привітний, він лащився до нього майже по-котячому. Глибоко стурбований, поет ловив кожне слово свого супутника, кожен порух. Він відчував, що в цю мить ідеться про те, жити йому чи не жити, бо вони вже під’їздили до другої станції після Рюффека. Останні слова іспанського церковнослужителя торкнулися багатьох струн Люсьєнової душі; і слід відзначити,— на прикрість і Люсьєнові, і канонікові, котрий проникливим поглядом вивчав прекрасне обличчя поета,— то були струни найпо— ганіші, ті, які бринять від дотику ницих почуттів. Люсьєн знову побачив Париж, він знову вхопився за віжки влади, що були вислизнули з його слабких рук, він мстився! Зникла головна причина, яка штовхала поета на самогубство,— зіставлення життя провінційного і життя паризького. Він знову потрапить до свого середовища, але тепер він буде під захистом політика, підступнішого* ніж Кромвель!

"Я був сам, тепер нас буде двоє",— подумки повторював собі Люсьєн. І ось що дивно. Слухаючи Люсьєнову сповідь, служитель церкви тим прихильніше дивився на свого співрозмовника, чим більше гріхів знаходив поет У своєму минулому. Співчуття абата Еррери зростало в міру того, як він довідувався про нові й нові прикрощі та похибки Люсьсна, і ніщо його не дивувало. І все ж таки поет не міг не запитувати себе про причини, які рухали поведінкою цього виконавця королівських підступів. Спочатку Люсьєн задовольнився найпростішим поясненням: іспанці великодушні! Авжеж, іспанці так само великодушні, як італійці заздрісні та мстиві, як французи легковажні, як німці простосерді, як євреї ниці, як англійці благородні. Правда, можна подивитись на ці властиві різним народам риси і з протилежного боку. Чи в такий спосіб ми не наблизимося до істини? Скажімо, євреї заволоділи золотом, вони створили "Робера-диявола", вони грають "Федру", співають "Вільгельма Телля", замовляють картини, споруджують палаци, пишуть "ИеізеЬіМег" і чудові вірші, вони тепер могутніші, ніж будь-коли, їхню релігію визнано, і, нарешті, в них у боргу сам папа! В Німеччині з найменшого приводу запитують у чужоземців: "А ви маєте контракт?" — настільки там розвинена дріб’язкова прискіпливість. У Франції ось уже півстоліття захоплено плескають у долоні, споглядаючи на сцені історії виставу національного глупства, там досі носять неймовірні капелюхи, а уряди змінюються тільки за умови, що все лишиться, як і раніш!.. Англія відзначилася перед лицем усього світу підступним лукавством, що може зрівнятися тільки з її зажерливістю. Іспанці, які колись загарбали золото обох Індій, нині залишилися ні з чим. У світі нема країни, де так рідко вдавалися б до отрути як до засобу помсти, де були б такі легкі звичаї і такі люб’язні люди, як у Італії. Іспанці довгий час жили за рахунок доброї слави маврів.

Коли іспанець знову сів у карету, він прошепотів кучерові на вухо:

— Женіть, як і належить гнати поштових, плачу три франки за прогін.

Люсьєн вагався, сідати йому в екіпаж чи ні.

—— Прошу вас! — сказав священнослужитель, і Люсьєн сів у карету, вирішивши розбити свого супутника доводами асі Ьотіпет .

— Отче,— звернувся він до іспанця,— людина, яка щойно з дивовижною холоднокровністю розвивала міркування, що їх більшість міщан знайшла б глибоко аморальними...

— Такими води і є,— сказав канонік,— і саме тому

Ісус Христос захотів, сину мій, щоб спокуса увійшла в світ. І через те світ так жахається спокус.

— ...людина вашого гарту, думаю, не здивується, почувши запитання, яке я хочу поставити вам!

— Запитуйте, сину мій!..— сказав Карлос Еррера.— Ви ще мене не знаєте. Невже ви думаєте, я взяв би собі секретаря, не упевнившися спершу, чи досить міцні в ньому моральпі засади, чи здатний він сприйняти мою науку? Вами я цілком задоволений. Ви ще не втратили невинності, властивої тому, хто хоче накласти на себе руки у двадцять літ. Яке ж ваше запитання?..

— Мене дивує, що з такими поглядами на світ, і ви раптом перейнялися співчуттям до мене. Яку ціну візьмете ви за мій послух?.. Чому обіцяєте ви мені золоті гори? Яка вам з цього вигода?

Іспанець глянув на Люсьєна і посміхнувся.

— Зачекаймо, поки почнеться узвіз. Там ми пройдемося пішки й поговоримо на свіжому повітрі. Стіни — і навіть стінки карети — можуть мати вуха.

На якийсь час запала мовчанка, і від швидкої їзди в Люсьєна ще дужче — як то кажуть — пішла обертом голова.

— Панотче, ось і узвіз,— сказав Люсьєн, мовби пробуджуючись зі сну.

— Ну що ж, прогуляймося,— відповів священнослужитель.

Він голосно крикнув кучерові, щоб той спинив коней,

і вони вийшли на дорогу.

—— Хлопчику мій,— сказав іспанець, узявши Люсьєна за лікоть,— чи замислювався ти коли-небудь над "Врятованою Венецією" Отвея? Чи зрозумів ти всю глибину чоловічої дружби, що поєднувала П’єра і Джаф’єра? Дружби, яка в їхніх очах позбавила жінку всякої принадливості й примусила їх обох зовсім інакше дивитись на всі суспільні взаємини? То що скаже про це поет?

"Канонік обізнаний і з театром",—подумав Люсьєн.

— Ви читали Вольтера? — запитав він у співрозмовника.

— Більше того,— відповів служитель церкви.— Я втілюю в життя його погляди.

— То ви не віруєте в бога?

— Ну от, мене й записали в безвірники,— сказав абат Еррера усміхнувшись.— Але вернімось до суті справи, мій хлопчику,— провадив він, обіймаючи Люсьєна за стан.— Мені сорок шість років, я позашлюбний син одного аристократа. У мене немае родини, але я не позбавлений серця... Так от, затям собі, закарбуй це у своєму ще такому сприйнятливому мозку: людина боїться самотності. А з усіх видів самотності найстрашніша самотність душі. Перші відлюдники щодня спілкувалися з богом, вони жили у найнаселенішому світі — у світі духовному. Скнари, у яких навіть їхнє чоловіче єство зосереджене в мозку, знаходять собі втіху, існуючи в уявному світі, де владарюють гроші. Найперша потреба кожної людини — хай то навіть буде прокажений або каторжник, нікчема або каліка — знайти товариша по долі. Щоб погамувати це прагнення — а в ньому весь сенс життя — людина віддає всі свої сили, всі здібності, весь запал своєї душі. Без цього високого прагнення чи знайшов би Сатана спільників?.. Тут можна було б написати цілу поему, такий собі вступ до "Втраченого раю", твору, в якому поетичними засобами виправдовується заколот.

— Така поема стала б Іліадою розбещування,— сказав Люсьєн.

— Отож і я почуваю себе самотнім, живу один. Хоч я ношу сутану, душа в мене не попівська. Я люблю жертвувати собою, ось моя вада. Я живу самозреченням — може, це й привело мене в лоно церкви. Я не боюся невдячності, але за добро віддаю добром. Церква для мене ніщо, звичайне собі поняття. Я вірно служу королю Іспанії, але не можна ж любити короля! Він ставиться до мене прихильно, він ширяє наді мною. Я хочу любити своє творіння, що його я обтесав би, сформував за своїм образом і подобою і любив би, як батько сина. Я подумки їздитиму в твоєму екіпажі, хлопчику мій, я радітиму твоїм успіхам у жінок, я казатиму собі: "Цей юний красень — я сам! Маркіза де Рюбампре створив я, і я ж таки ввів його до аристократичного світу; його велич — це моя велич, він мовчить або розмовляє, скоряючись моїй волі, він радиться зі мною у всьому". Таку саму роль відігравав при Марії-Антуанетті абат де Вермон.

— І привів її на ешафот!

— Він не любив королеву! — відповів іспанець.— Він любив лише абата де Вермона.

— Чи зможу я позбутись того, що тяжко мене пригнічує? — запитав Люсьєн.

— Я багатий, черпай із моєї скарбниці.

— У цю мить чого я тільки не зробив би, аби звільнити Сешара,— відповів Люсьєн голосом, у якому вже не відчувалося розпачу самогубці.

— Скажи одне тільки слово, сину мій, і вже завтра він отримає суму, потрібну для його звільнення.

— Невже справді ви дасте мені дванадцять тисяч франків?..

— Ти хоч помічаєш, хлопче, що ми долаємо по чотири льє па годину? Будемо обідати в Пуатьє. Там, якщо ти захочеш, ми складемо нашу угоду. Ти даси мені один тільки доказ своєї покори, це серйозний доказ, і я зажадаю його від тебе, ну, а тоді бордоський диліжанс доставить твоїй сестрі п’ятнадцять тисяч франків...

— Де ж вони?

Іспанський канонік нічого не відповів, і Люсьєн подумав: "От я його й зловив, він сміявся з мене". За мить обидва вони мовчки сіли в карету. Так само мовчки абат Еррера сунув руку в кишеню, припасовану до стінки карети, і витяг звідти добре знайому подорожнім шкіряну торбину, на зразок мисливської сумки, з трьома відділеннями; він тричі занурював туди руку і дістав три повні жмені монет — десь із сотню португальських червінців.

— Отче, я ваш! — сказав Люсьєн, засліплений блиском цього золотого потоку.

— Хлопче, це лише третина золота, яке зберігається у мене в торбині,— сказав абат, ніжно цілуючи Люсьєпа в чоло.— Там тридцять тисяч франків, не рахуючи грошей на дорожні витрати.

— І ви подорожуєте сам-одип! — вигукнув Люсьєн.

— Пусте! — сказав іспанець.— Зі мною більше ніж на сто тисяч екю переказних векселів па Париж.