Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Сипучі піски Луари не повертають своїх жертв...

— Ні, панотче,— відповів Люсьєп.— Я все обміркував,

і моє рішення остаточне й безповоротне. Тижнів три тому мені трапилася на очі прегарна гавань, звідки дуже зручно відплисти на той світ людині, якій остогидло жити на світі цьому.

— На той світ?.. А кажете, ви безбожник.

— Авжеж, кажу. Під "тим світом" я розумію своє майбутнє перетворення в тварину або рослину...

— Ви невиліковно хворі?

— Так, панотче...

— А, он воно що,— сказав священик.— І як зветься ваша хвороба?

— Бідність.

Іспанець подивився на Люсьєна і сказав йому з вишуканою люб’язністю та з майже іронічною посмішкою:

— Діамант не знає собі ціни.

—■ Тільки священик може так лестити бідоласі, який хоче вмерти!..— вигукнув Люсьєн.

— Ви не помрете,— владним голосом сказав священнослужитель.

— Мені доводилося чути,— заперечив Люсьєн,— що на великій дорозі людей грабують, але щоб їм давали там багатство — такого я не чув.

— То почуєте,— сказав священнослужитель, глянувши, яка відстань відділяє їх від екіпажа,— йому хотілося пройти ще кілька кроків наодинці з Люсьєном.— Послухайте мене,— сказав він, пожовуючи сигару,— бідність — це не причина, щоб накладати на себе руки. Мені потрібен секретар, мій колишній секретар недавно помер у Барселоні. Я зараз у тому самому становищі, в якому був барон Герц, знаменитий міпістр Карла Дванадцятої о, котрий, їдучи до Швеції, як я оце їду до Парижа, опинився в одному містечку... А секретаря тоді в нього теж не було. І ось барон зустрічає там сина майстра-золотаря, що відзначався дивовижною вродою, яка, безперечно, поступалася вашій... Барон Герц бачить, що той юнак — хлопчина вельми розумний, як я оце бачу на вашому чолі ознаки поетичного дару, і він садовить його до своєї карети, як я зараз посаджу вас до своєї; і я хлопця, приреченого все життя полірувати столові прибори та шліфувати дорогоцінні камені в провінційному містечку, такому, як Ангулем, він робить свого улюбленця, як я зроблю із вас свого. Приїхавши до Стокгольма, він влаштовує свого секретаря на державну службу й завалює його роботою. Юиий секретар сидить і пише цілими ночами і, як і в усіх великих трудівників, у нього розвивається погана ввичка — він починав жувати папір. (А от, скажімо, небіжчик пан де Мальзерб, так той любив пускати дим із вгорнутого в рурочку й підпаленого паперу, й одного разу він несамохіть устругнув такий жарт із чоловіком, що приніс доповідь, від якої валежав успіх його справи). Наш юний красень почав з чистого паперу, але незабаром утратив до нього смак і приохотився до списаного — як до витонченіших ласощів. Тоді ще не курили, як курять тепер. Згодом юний секретар барона Герца усе більше входить у смак і починає жувати й пергаменти. В ті часи між Швецією та Росією відбувалися переговори про мирний договір, що його парламент збирався нав’язати Кардові Дванадцятому, як у тисяча вісімсот чотирнадцятому році хотіли примусити до мирних переговорів Наполеона. Основою переговорів між Швецією та Росією була угода, підписана обома державами з приводу Фінляндії. Перший примірник тієї угоди Герц довірив своєму секретареві, та коли виникла потреба подати документ на розгляд парламенту, барон зіткнувся з несподіваним ускладненням: угоди ніде не могли знайти. У парламенті поширюється чутка, ніби міністр, прагнучи догодити вподобанням монарха, мав зухвалість знищити документ. Проти барона Герца порушують справу, і тоді його секретар зізнається, що він з’їв угоду... Починають судове розслідування, злочин доведено, і секретаря засуджують до смертної кари. Але ви до цього ще не дійшли, отож візьміть сигару і закуріть, поки ми не сіли в карету.

Люсьєн узяв сигару і припалив її, як заведено в Іспанії, від сигари свого супутника. "Він правду каже, я завжди встигну накласти на себе руки",— подумав поет.

— Аж надто часто буває,— провадив іспанець,— що саме в ту мить, коли молода людина остаточно втрачав надію на краще майбутнє, отут їй і усміхається доля. Саме це я й хотів вам сказати, але визнав за краще довести на прикладі. Становище красеня секретаря, засудженого на смерть, було тим розпачливіше, що король Швеції не міг помилувати його, адже вирок був ухвалений парламентом; проте король заплющив очі на його вте* чу. Вродливий молодик утікає через море човном, маючи в кишені всього кілька монет, і з’являється до герцога Курляндського з рекомендаційним листом від Герца, в якому шведський міністр розповів про лихі пригоди та злощасну пристрасть свого улюбленця. Герцог призначав вродливого юнака в секретарі до свого управителя. Герцог

був марнотратник, він мав гарненьку дружину й управителя — три причини, яких досить, щоб розоритись. Якщо ви гадаєте, ніби той красень, засуджений на смерть за з’їдену угоду, де йшлося про Фінляндію, подолав свою пристрасть, то ви погано уявляєте собі, яку владу має лиха звичка над людиною. Коли йдеться про заборонену втіху, не злякає і смертна кара! Звідки походить така могутність згубної звички? Чи то від прихованої в ній сили, чи від людської слабості? А може, є вподобання, які споріднені з божевіллям? Я сміюся з поборників моралі, котрі намагаються здолати подібні хвороби красивими фразами!.. Одного разу герцог, наляканий відмовою управителя видати потрібну йому суму грошей, зажадав звіту. Яка дурість! Нема нічого легшого, як скласти звіт, труднощі не в цьому. Управитель передав своєму секретареві усі рахунки, щоб той підготував звіт по видатках на утримання герцога Курляндського. Десь опівночі, вже закінчуючи роботу, наш юний паперожер помічає, що жує герцогову розписку, видану на чималу суму. Його опановує страх — підпис наполовину з’їдено! Він біжить до герцогині, кидається їй у ноги, розповідає про свою манію і просить у своєї владарки заступництва — і все цо посеред глупої ночі! Краса юного чиновника справляє на герцогиню таке враження, що, овдовівши, вона виходить за нього заміж. Отак у самій середині вісімнадцятого століття в країні, де панувала геральдика, син май— стра-золотаря стає самодержавним герцогом... Але то був тільки початок!.. Він зробився регентом по смерті Катерини Першої, він правив усією величезною державою за імператриці Анни, він, по суті, став російським Рі— шельє. Так от, юначе, я хочу сказати вам одну річ: знайте, що ви вродливіший за Бірона, а я, простий канонік, могутніший за барона Герца. Ну ж бо сідайте в карету. В Парижі ми добудемо для вас Курляндське герцогство, а як не герцогство, то щонайменше герцогиню.

Іспанець узяв Люсьєна під руку і майже силоміць примусив його сісти в карету. Кучер зачинив дверці.

— А зараз розповідайте, я вас слухаю,— сказав то— ледський канонік приголомшеному Люсьєнові.— Я чоловік уже літній і до того ж священнослужитель — мені ви можете звіритися в усьому, нічого не боячись. Ну звичайно, ви проїли батьківську спадщину або гроші своєї матусі, не більше. Ви наробили боргів і впали в розпач.

Бо ж ми просякнуті уявленням про честь аж до самих носаків наших вишуканих чобіт... Ану, розповідайте, зізнавайтеся, мов на сповіді, це буде так, ніби вп в усьому зізналися самому собі.

Люсьєн опинився в становищі, уже не пригадую якого рибалки, ле пам’ятаю з якої арабської казки, котрий, захотівши втопитися в морі, потрапляє до підводного царства і там стає царем. Співчуття іспанського каноніка здавалося невдавано щирим, і поет, не вагаючись, відкрив йому душу; отож, поки вони їхали від Ангулема до Рюффека, він розповів йому про себе геть усе, не пропустивши жодного зі своїх гідних осуду вчинків і закінчивши останнім лихом, що сталося з його вини. Коли він уже завершував свою розповідь, викладену тпм поетичніше, що за останні три тижні Люсьєн повторював її уже втретє, вони доїхали до того місця, де біля самої дороги, неподалік від Рюффека, був родовий маєток Растіньяків. Коли Люсьєн уперше назвав це прізвище, іспанець стрепенувся.

— Ото звідти,— сказав поет,— походить молодий Ра— стіньяк. Далебі, він не вартий мепе, а таланить йому більше.

— А-а!

— Атож, ота занедбана поміщицька садиба — маєток його батька. Він, як я вам уже казав, став коханцем баронеси де Нусінген, дружини знаменитого банкіра, Я вдарився в поезію; він виявив куди більше розважливості й зайнявся справами...

Священнослужитель звелів кучерові зупинити коней. Він захотів пройтися по алеї, яка вела від шляху до садиби, й пильно все оглянув. Така поведінка здалася Люсьєнові дивною. Що могло тут зацікавити іспанського каноніка?

— То ви знаєте Растіньяків? — спитав поет.

— Я знаю весь Париж,— сказав іспанець, сідаючи в карету.— Отже, через якихось десять-двападцять тпсяч франків ви надумались заподіяти собі смерть. Ви ще зовсім дитина, ви не знаєте ні людей, ні життя. Життя людини варте якраз того, у що вона його оцінить, а ви оцінили своє у дванадцять тисяч франків. Ну що ж, я залюбки куплю вас дорожче. І навряд чи варто так перейматися арештом вашого брата. Якщо шановний пан Сетлар зробив відкриття, він стане багатим. А багатіїв за борги ніколи ще до в’язниці не садовили. Мені здаєть

ся, ви слабо знаєте історію. Власне, є дві історії: історія офіційна й брехлива, яку викладають у школі, історія ай ивиш (Іеіріїіпі , й історія таємна, яка пояснює справжні причини подій, історія правдива й ганебна. Дозвольте мені в кількох словах розповісти випадок із цієї невідомої вам історії. Один молодий священик, який прагнув слави і бажав прилучитися до державних справ, знаходить собі високого заступника —— фаворита самої королеви; фаворит виявляє прихильність до юного честолюбця, робить із нього міністра, вводить його до державної ради. Якось увечері один з тих людей, що полюбляють бути послужливими (ніколи не робіть послуги, коли вас не просять!) пише шанолюбному священикові, що життя його покровителя в небезпеці. Король розлютований, він не бажає, щоб ним попихали, і фаворита вб’ють, тільки-но він з’явиться у палац. Ну так от, юначе, як би ви повелись, отримавши подібного листа?..

— Я негайно остеріг би свого добродійника! — жваво вигукнув Люсьєн.

— Ви таки дитина, про що свідчить і повість вашого життя,— мовив іспанець.— Наш молодий священик сказав собі: "Якщо король готовий навіть на злочин, мій покровитель приречений.