Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулінг Джоан

— Ви не казали...

— У нього під час гонитви злетів каптур. "Сектумсемпра" — це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі — він утратив багато крові.

Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?

— Гаррі, поможи! — хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо.

— Як він?

Місіс Візлі озирнулася й пояснила:

— Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше... він хоч живий.

— Так, — погодився Гаррі. — Слава Богу.

— Я чула, ще хтось прибув на подвір'я? — поцікавилася Джіні.

— Герміона й Кінґслі, — відповів Гаррі.

— Слава Богу, — прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.

— Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде!

Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені.

— Артуре! — заридала місіс Візлі. — Ой, слава тобі Господи!

— Як він?

Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп'явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.

Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся.

— Як ти почуваєшся, Джорджику? — прошепотіла місіс Візлі.

— Наче святий, — пробурмотів він.

— Що з ним таке? — перелякано прохрипів Фред. — Струс мозку?

— Наче святий, — повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата. — Бачиш... я тепер просвітлений. Бо маю просвіт, Фред. Зрозумів?

Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося.

— Жалюгідно, — пирхнув він. — Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт?

— Зате, — усміхнувся Джордж заплаканій матері, — тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш.

Він роззирнувся по кімнаті.

— Здоров, Гаррі... ти ж Гаррі, правда?

— Так, це я, — підтвердив Гаррі, підходячи до дивана.

— Принаймні ти прибув сюди цілий, — сказав Джордж. — А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла?

— Вони ще не повернулися, — пояснила місіс Візлі. Джорджева усмішка зів'яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала:

— Рон і Тонкс мали б уже повернутися. Їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.

Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у "Барлозі", проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір'я, Джіні взяла його за руку.

Кінґслі крокував туди-сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.

Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереться ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкоджений...

І тут прямісінько над ними з'явилася мітла, що стрімко мчала до землі...

— Це вони! — заволала Герміона.

Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.

— Ремусе! — крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам'яніло; йому, здавалося, відняло мову.

Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони.

— Ти жива, — встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.

— Я думала... я думала...

— Я в нормі, — поплескав її по спині Рон. — Нормально все.

— Рон був просто чудовий, — лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина. — Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль...

— Це правда? — пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.

— Завжди цей здивований тон, — трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. — Ми останні повернулись?

— Ні, — відповіла Джіні, — ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манаданґусом. Піду скажу мамі з татом, що ти живий...

Вона побігла в дім.

— Чого ви затрималися? Що сталося? — сердито запитав Люпин у Тонкс.

— Белатриса, — відповіла Тонкс, — прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попадеться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили Родольфуса... а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка...

У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати.

— А з вами що було? — Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі.

Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Манданґуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче іґнорувати.

— Я мушу повернутися на Даунінґ-стріт, у резиденцію прем'єра. Я ще годину тому мав там бути, — сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо. — Повідомте, як повернуться.

Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз'явився за ворітьми "Барлогу".

Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс.

— Дякую вам, — сказала місіс Візлі, — за наших синів.

— Не кажи дурниць, Молі, — зніяковіла Тонкс.

— Як там Джордж? — поцікавився Люпин.

— А що з ним? — стривожився Рон.

— Йому відірвало...

Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені.

— Білл! Слава Богу, слава Богу...

Місіс Візлі кинулася до нього, та він тільки на мить її пригорнув. Дивлячись батькові у вічі, Білл повідомив:

— Дикозор загинув.

Ніхто не озвався, не ворухнувся. Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося й полетіло кудись глибоко під землю, назавжди його покидаючи.

— Ми самі бачили, — сказав Білл. Флер кивнула головою, і в світлі з кухонного вікна зблиснули сльози на її щоках. — Це сталося тоді, як ми вирвалися з кола. Дикозор і Данґ були недалеко від нас, вони теж прямували на північ. Волдеморт... а він уміє літати... погнався за ними. Данґ запанікував, я чув, як він кричав, Дикозор намагався його зупинити, але той роз'явився. Волдемортове закляття влучило Дикозорові прямо в обличчя, він упав з мітли і... ми нічого не могли вдіяти, нічого, у нас самих на хвості сиділо їх з півдесятка...

Біллові перехопило дух.

— Звісно, ви нічого не могли вдіяти, — сказав Люпин.

Усі стояли й дивилися одне на одного. Гаррі не міг осягнути гіркої звістки. Дикозор загинув... не може такого бути... Дикозор, такий витривалий, такий відважний, він завжди виходив з води сухий...

Ніхто нічого не сказав, та всі раптом усвідомили, що вже немає сенсу стояти на подвір'ї, й мовчки пішли за містером і місіс Візлі в "Барліг", у вітальню, де реготали Фред і Джордж.

— Що таке? — запитав Фред, побачивши їх. — Що сталося? Хто?..

— Дикозор, — відповів містер Візлі. — Загинув.

Усмішки близнюків перетворилися на болісні гримаси. Ніхто не знав, що робити. Тонкс тихо плакала в хустинку. Гаррі знав, що їх з Дикозором поєднували дружні стосунки, вона була його улюбленицею, його протеже в міністерстві магії. Геґрід сів на підлогу в кутку, де було найбільше вільного місця, і витирав очі своєю хустинкою-як-скатертинкою.

Білл підійшов до буфета й вийняв пляшку вогневіскі й чарки.

— Прошу, — він помахом чарівної палички роздав присутнім дванадцять повних чарок, а тринадцяту підняв сам. — За Дикозора.

— За Дикозора, — повторили всі і випили.

— За Дикозора, — трохи запізно сказав Геґрід, гикнувши.

Вогневіскі обпалило Гаррі горлянку; цей вогонь ніби знову запалив почуття, проганяючи заціпеніння й відчуття нереальності, додаючи відваги.

— То Манданґус зник? — перепитав Люпин, вихиливши чарку до дна.

Атмосфера в кімнаті миттю змінилась. Усі напружено дивилися на Люпина, воліючи, щоб він говорив далі, і водночас, здалося Гаррі, боялися того, що можуть почути.

— Я знаю, що ти думаєш, — сказав нарешті Білл, — я сам про це міркував. Вони нас чекали, правда? Але нас не міг зрадити Манданґус. Вони ж не знали, що буде семеро Поттерів, це їх спочатку спантеличило. А якщо ви вже забули, то нагадаю, що саме Манданґус запропонував отак їх надурити. Чого ж він тоді відразу не розкрив їм усі карти? Гадаю, що Данґ просто перелякався. Він не хотів у це встрявати, але Дикозор його примусив, а тоді за ними погнався Відомо-Хто. Тут кожен запанікує.

— Відомо-Хто діяв саме так, як і сподівався Дикозор, — шморгнула носом Тонкс. — Дикозор казав, що той шукатиме справжнього Гаррі біля найдосвідченіших, найвправніших аврорів. Спочатку він гнався за Дикозором, а коли Манданґус їх розкрив, полетів за Кінґслі...

— Т'ак, це все дьюже добге, — втрутилася Флер, — та все одно не пояснює, звідки вони знали, що ми забигаємо 'Аггі сьоготні. Хтось був дьюже недбалий. Хтось патякати язиком і виказав дату вильоту. Це єдине пояснення, чому вони знали дату, але не весь плян.

На її вродливому обличчі блищали сльози. Флер з викликом поглядала на всіх, мовби підбурюючи щось їй заперечити. Ніхто не заперечив. Тишу порушувало тільки гикання Геґріда, що безуспішно затуляв рот хустинкою-як-скатертинкою. Гаррі глянув на Геґріда, який зовсім недавно ризикував власним життям, щоб урятувати Гаррі... на Геґріда, котрого він любив, котрому довіряв, який колись здуру вибовкав життєво необхідну Волдемортові інформацію в обмін на драконяче яйце...

— Ні, — голосно промовив Гаррі, й усі здивовано повернулися до нього: вогневіскі ніби додало гучності його голосу.