Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулінг Джоан

Дж.К.Ролінґ

Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Присвята

цієї книжки

ділиться

насемеро:

Нейлові,

Джесіці,

Давидові,

Кензі,

Ді,

Анні

і тобі,

якщо ти

тримався

з Гаррі

аж до

самого

кінця

О, ці страждання невимовні,

нестерпний вереск смерті,

коли холоне кров у жилах...

Цей жах, цю кровотечу не спинити

й нікому з нас не знести це прокляття.

Та є від цього ліки — тут вони,

шукати їх не треба на крайсвіту,

у невідь-кого, їх дадуть вони

в борні кривавій. Тож співаємо для вас,

боги підземні й темні.

Почуйте нас, володарі глибин —

нам відгукніться, порятуйте нас.

Благословіть дітей на повну перемогу.

Есхіл, "Узливальниці"

Смерть — це мандрівка світом. Так друзі долають океан — вони й далі живуть одне в одному. Адже вони присутні в чомусь всюдисущому, вони існують там і люблять. У цім божественнім люстрі вони стрічаються віч-на-віч, а їхні розмови вільні й чисті. Це втіха для друзів, які нібито й померли, але їхня дружба — у найвищому сенсі — вічна, бо безсмертна.

Вільям Пенн, "Плоди самотності"

Перший епіграф узято з твору давньогрецького трагіка Есхіла "Узливальниці" (або "Хоефори") — другої частини трилогії "Орестея". Переклад з грецької В. Смоляра.

— РОЗДІЛ ПЕРШИЙ —

Сходження Темного Лорда

Два чоловіки з'явилися нізвідки у вузенькому, залитому місячним сяйвом провулку, розділені всього кількома кроками. На якусь мить вони завмерли, навзаєм цілячись у груди чарівними паличками, а тоді впізнали один одного, сховали палички під плащі і стрімко подалися в одному напрямку.

— Новини? — запитав вищий на зріст.

— Якнайкращі, — відповів Северус Снейп.

Зліва дорогу обмежували низькі зарості дикої ожини, а справа — високий, охайно підстрижений живопліт. Довгі, до кісточок, плащі чоловіків лопотіли від швидкої ходи.

— Думав, що спізнюся, — сказав Якслі, грубувате обличчя якого то виринало в місячному світлі, то ховалося в тіні гілляччя. — Вийшло складніше, ніж я сподівався. Та, думаю, він буде задоволений. Бачу, і ти впевнений, що зустріч вдасться.

Снейп кивнув, не розвиваючи думки. Вони завернули праворуч у широку під'їздну алею. Високий живопліт завернув разом з ними аж за масивні ковані ворота, що перегородили чоловікам дорогу. Не сповільнюючи ходи, вони мовчки підняли ліві руки, немовби когось вітаючи, і пройшли крізь ворота, наче ті були виковані з диму, а не з заліза.

Тисовий живопліт приглушував кроки. Щось зашелестіло праворуч: Якслі знову вихопив чарівну паличку, націливши її над головою супутника, проте це був звичайний білий павич, що велично походжав згори на живоплоті.

— Луціус полюбляє розкіш. Павичі... — Якслі пирхнув і сховав паличку під плащ.

З темряви наприкінці алеї проявився пишний будинок. На першому поверсі крізь ромбовидні шибки вікон мерехтіло світло. Десь у глибині темного саду за живоплотом жебонів фонтан. Коли Снейп і Якслі подалися до дверей, у них під ногами захрускотів гравій. Пропускаючи новоприбулих, двері відчинилися, хоч коло них начебто нікого й не було.

Передпокій був великий, тьмяний, пишно оздоблений, з чудовим килимом майже на всю кам'яну долівку. Блідолиці персонажі портретів на стінах проводжали очима Снейпа і Якслі, коли ті їх проминали. Біля важких дерев'яних дверей, що вели в іншу кімнату, чоловіки зупинилися, часточку секунди мовби вагаючись, а тоді Снейп натис на бронзову клямку.

Вітальня була повна людей, що мовчки сиділи за довгим, вишукано оздобленим столом. Решту меблів було абияк відсунуто під стіни. Освітлював кімнату вогонь, що гоготів у чудовому мармуровому каміні, увінчаному позолоченим дзеркалом. Снейп і Якслі на мить затрималися на порозі. Коли очі звикли до слабкого світла, їм відкрилося химерне видовище: людина, явно непритомна, висіла догори ногами над столом і поволі оберталася, наче на невидимій мотузці, відбиваючись у дзеркалі і в гладенькій полірованій поверхні столу. На цю дивну людину ніхто й не дивився, крім блідого юнака, що сидів майже під нею. Здавалося, ніби його щось примушує щохвилини позирати вгору.

— Якслі. Снейп, — пролунав високий чіткий голос з чільного місця. — Ви ледь не спізнилися.

Той, хто це сказав, сидів прямо перед каміном, тож новоприбулі спершу бачили тільки його силует. Та наблизившись, розрізнили в напівтемряві його безволосе, схоже на зміїне, лице зі щілинами ніздрів і з палаючими червоними очима, які вражали вертикальними зіницями. Він був такий блідий, що аж мовби випромінював перламутрове сяйво.

— Северусе, сюди, — розпорядився Волдеморт, вказуючи на стілець праворуч од себе. — Якслі — біля Дологова.

Прибулі сіли на вказані місця. Більшість очей за столом були прикуті до Снейпа, і саме до нього першого звернувся Волдеморт.

— Отже?

— Володарю, Орден Фенікса планує забрати Гаррі Поттера з його безпечної схованки в суботу, як смеркне.

Це повідомлення явно зацікавило присутніх: дехто заціпенів, хтось засовався на місці, й усі погляди були прикуті до Снейпа з Волдемортом.

— У суботу... як смеркне, — повторив Волдеморт. Він так пильно вп'явся своїми червоними очима в чорні Снейпові, що дехто з присутніх не витримав і відвернувся, побоюючись, що їх самих спопелить цей лютий погляд. Однак Снейп спокійно дивився Волдемортові у вічі, і за якийсь час Волдемортове безгубе лице скривилося в подобі посмішки.

— Добре. Дуже добре. І вся ця інформація йде...

— З джерела, про яке ми говорили, — додав Снейп.

— Володарю...

Якслі нахилився над довжелезним столом, щоб краще бачити Волдеморта і Снейпа.

Усі обличчя повернулися до нього.

— Володарю, я чув інше.

Якслі зробив паузу, та Волдеморт мовчав, тож він повів далі:

— Доліш, аврор, натякнув, що Поттера заберуть аж тридцятого, напередодні його сімнадцятиліття.

Снейп заусміхався.

— Моє джерело повідомило, що в них є плани заплутати сліди; це, мабуть, той випадок. Немає сумніву, що на Доліша накладено закляття "Конфундус". І не вперше, бо відомо, що він до нього сприйнятливий.

— Запевняю вас, володарю, що Доліш говорив цілком упевнено, — не погодився Якслі.

— Звичайно, упевнено, бо був конфундований, — наполіг Снейп. — Я запевняю тебе, Якслі, що бюро аврорів більше не братиме участі в охороні Гаррі Поттера. В Ордені переконані, що наші люди проникли в міністерство.

— Хоч у чомусь Орден не помилився, — хрипко захихотів присадкуватий чоловік неподалік од Якслі; дехто за столом також реготнув.

Волдеморт не всміхнувся. Втупивши погляд у тіло, що поволі оберталося над столом, він замислився.

— Володарю, — вів далі Якслі, — на думку Доліша, хлопця супроводжуватиме увесь загін аврорів...

Волдеморт підняв велику білу руку, і Якслі вмовк, ображено поглядаючи, як Волдеморт знову звернувся до Снейпа.

— Де тепер вони ховатимуть хлопця?

— Удома в когось із членів Ордену, — пояснив Снейп. — Це місце, за словами джерела, забезпечене всіма можливими рівнями захисту, на які спроможні в Ордені і в міністерстві. Гадаю, володарю, що шансів захопити його там буде мало — хіба що міністерство ще до суботи зазнає краху і це дасть нам змогу виявити й зняти всі їхні закляття.

— Ну, Якслі? — гукнув Волдеморт, і вогонь з каміна дивно відблискував у його червоних очах. — Зазнає міністерство краху до суботи?

І знову всі повернули голови. Якслі розправив плечі.

— Володарю, щодо цього я маю приємну інформацію. Мені нарешті вдалося — з великими труднощами і значними зусиллями — накласти закляття "Імперіус" на Пія Тікнесі.

Це справило враження на багатьох; сусід Якслі Дологов, чоловік з довгим перекошеним лицем, поплескав його по спині.

— Це вже початок, — сказав Волдеморт. — Але ж Тікнесі тільки один. Перш ніж я почну діяти, треба оточити нашими людьми Скрімджера. Невдалий замах на міністра відкине мене далеко назад.

— Так, володарю, це правда... але ж ви знаєте, що як керівник відділу дотримання магічних законів, Тікнесі підтримує регулярні контакти не тільки з самим міністром, а й з керівниками всіх інших міністерських відділів. Вважаю, що, здобувши контроль над таким високопосадовцем, ми легко підкоримо й інших, а тоді вони всі гуртом спробують скинути Скрімджера.

— Якщо тільки нашого друга Тікнесі не викриють раніше, ніж він загітує інших, — сказав Волдеморт. — Так чи так, а малоймовірно, що міністерство до суботи стане моїм. Якщо не можна буде добратися до хлопця в новому місці, то треба це зробити в дорозі.

— Тут ми маємо певну перевагу, володарю, — не вгавав Якслі, вперто намагаючись отримати схвалення своїх дій. — У нас тепер є кілька своїх людей у відділі магічного транспортування. Якщо Поттер являтиметься або скористається мережею порошку флу, ми відразу про це довідаємось.

— Він цього не зробить, — заперечив Снейп. — Орден уникає всіх видів транспорту, керованих чи контрольованих міністерством; вони не довіряють усьому, пов'язаному з цим органом.

— Це нам на руку, — сказав Волдеморт. — Йому доведеться пересуватися відкрито. Легше буде його схопити.

Волдеморт знову зиркнув на тіло, що поволі оберталося над столом, і повів далі:

— Я особисто подбаю про хлопця. З Гаррі Поттером пов'язано надто багато помилок. Деяких припустився я сам. Своїм життям Поттер тішиться радше через мої помилки, а не завдяки своїм перемогам.

Присутні з осторогою стежили за Волдемортом; кожен, і це було написано в них на обличчях, боявся, що саме його звинуватять у тому, що Поттер і досі живий. Одначе Волдеморт, здавалося, говорив не стільки з ними, як сам з собою, розглядаючи непритомне тіло вгорі.

— Я виявив легковажність, тому від мене відвернулися щастя й удача, без яких не здійснити жодних задумів, окрім хіба що найвиваженіших. Але я помудрішав. Я розумію те, чого не розумів раніше. Я сам маю вбити Гаррі Поттера, і я це зроблю.

На цих словах, ніби у відповідь, зненацька пролунав жахливий, тягучий крик болю й розпачу. Багато хто з присутніх здригнулися й поглянули вниз, бо крик цей долинав мовби з-під їхніх ніг.

— Червохвосте, — проказав Волдеморт тим самим тихим замисленим тоном, не зводячи очей з тіла, що оберталося вгорі, — чи ж я не велів тобі простежити, щоб наш полонений поводився тихо?

— В-веліли, в-володарю, — зойкнув низенький чоловічок край стола, який сидів так низько, що на перший погляд здавалося, ніби його місце вільне. Він зліз із стільця й подріботів з кімнати, лишаючи по собі дивний відблиск срібла.

— Як я вже сказав, — продовжив Волдеморт, знову вдивляючись у напружені лиця послідовників, — тепер я краще все розумію.