Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулінг Джоан

— Вона знає свою справу, бувала вже з аврорами і не в таких бувальцях. Летиключ у нас, — сказав він Гаррі. — Він відлітає за три хвилини, якщо хочете — можете скористатись.

— Хочемо, — сказав Гаррі. Схопив рюкзак і закинув на плече. — Я...

Він глянув на місіс Тонкс, щоб попросити пробачення за той страх і тривогу, яких на неї нагнав, проте не зумів витиснути з себе слів, які б не звучали порожньо й нещиро.

— Я скажу Тонкс... Дорі... щоб повідомила вас, якщо вона... дякую, що нас підлатали, дякую за все. Я...

Він був радий покинути кімнату й піти за Тедом через невеликий коридорчик до спальні. Геґрід ішов за ними, пригинаючись, щоб не стукнутись головою об одвірок.

— Оце він, синку. Летиключ.

Містер Тонкс вказував на срібну щіточку для волосся, що лежала на туалетному столику.

— Дякую, — сказав Гаррі і простяг до неї пальця, готовий до відльоту.

— Хвилиночку, — роззирнувся Геґрід. — Гаррі, а де Гедвіґа?

— Вона... в неї влучили, — відповів Гаррі.

Він раптом по-справжньому це усвідомив; він засоромився сліз, що набігли на очі. Сова була його другом, його єдиним зв'язком з магічним світом, коли він змушений був вертатися до Дурслів.

Геґрід простяг величезну руку й боляче поплескав його по плечах.

— Нічо, — сказав грубувато. — Нічо. Вона си жила довго й файно...

— Геґріде! — попередив Тед Тонкс, бо щітка для волосся спалахнула яскраво-синьо, і Геґрід ледве встиг покласти на неї пальця.

Щось смикнуло Гаррі в районі пупа, немовби він упіймався на невидимий гачок, і потягло в порожнечу, де він шалено закрутився, відлітаючи разом з Геґрідом від містера Тонкса, не відпускаючи пальця від летиключа. За кілька секунд його ноги гупнули з розмаху об тверду землю і він упав на руки й коліна на подвір'ї "Барлогу". Почув якісь крики. Відкинув згаслу щітку, підвівся, похитуючись, і побачив місіс Візлі та Джіні, що вибігали сходами із задніх дверей. Геґрід, що теж гепнувся, приземляючись, тяжко зводився на ноги.

— Гаррі? Ти справжній Гаррі? Що сталося? Де всі інші? — лементувала місіс Візлі.

— Як де? Невже ще ніхто не повернувся? — важко дихав Гаррі.

Відповідь читалася на зблідлому обличчі місіс Візлі.

— Смертежери вже чекали, — пояснив Гаррі. — Нас оточили відразу, як ми злетіли... вони знали, що це мало бути цієї ночі... не знаю, що сталося з іншими. Нас переслідувало четверо, ми все робили, щоб утекти, а тоді нас догнав Волдеморт...

Він чув у своєму голосі нотки самовиправдання, ніби благав її зрозуміти, чому він не знав, що сталося з її синами, але...

— Слава Богу, що з тобою все добре, — зітхнула вона, пригортаючи Гаррі, хоч він відчував, що на це не заслуговує.

— Часом не маєш якогось бренді, Молі? — тремтячим голосом запитав Геґрід. — Щоб поправити здоровля.

Вона могла б вичаклувати плящину, проте кинулася в дім, і Гаррі зрозумів, чому — місіс Візлі не хотіла, щоб у цю мить бачили її лице. Він обернувся до Джіні, і та відразу задовольнила його невисловлене благання отримати хоч якусь інформацію.

— Рон і Тонкс мали повертатися перші, але спізнилися до свого летиключа, і він прилетів без них, — показала вона на іржаву бляшанку з-під олії, що лежала на землі неподалік. — А цей, — тицьнула вона пальцем у старовинні парусинові туфлі, — мав повернутися з татом і Фредом, вони мали прилетіти другі. Ви з Геґрідом мали бути треті, а Джордж і Люпин, якщо встигнуть, — зиркнула вона на годинник, — прибудуть з хвилини на хвилину.

Знову з'явилася місіс Візлі з пляшкою бренді і вручила її Геґрідові. Той розкрутив кришечку й видудлив бренді одним духом.

— Мамо! — крикнула Джіні, показуючи на місце за кілька кроків.

Темряву осяяло синє світло, що дедалі яскравішало, а тоді з'явилися Люпин і Джордж. Якийсь час вони ще крутилися, а тоді попадали. Гаррі миттю збагнув — сталося щось погане. Люпин підтримував непритомного закривавленого Джорджа.

Гаррі підбіг до них і підхопив Джорджа попід ноги. Удвох з Люпином вони понесли Джорджа в будинок, через кухню занесли до вітальні й поклали на диванчик. Коли лампа освітила Джорджеву голову, Джіні зойкнула, а Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося: у Джорджа не було одного вуха. Голову й шию збоку заливала яскрава червона кров.

Не встигла місіс Візлі нахилитися над сином, як Люпин уже схопив Гаррі за руку й доволі безцеремонно поволік назад у кухню, де Геґрід усе ще намагався протиснути в двері своє масивне тіло.

— Йой! — обурився Геґрід. — Ану пусти! Відпусти Гаррі! Люпин його проіґнорував.

— Яке створіння сиділо в кутку, коли Гаррі Поттер уперше зайшов у мій кабінет у Гоґвортсі? — запитав він, легенько струснувши Гаррі. — Відповідай!

— Е-е... здається, ґринділ в акваріумі?

Люпин відпустив Гаррі й притулився спиною до серванта.

— Шо то всьо має значити?! — заревів Геґрід.

— Вибач, Гаррі, але я мусив перевірити, — стисло пояснив Люпин. — Нас зрадили. Волдеморт знав, що тебе забиратимуть сьогодні, а сказати йому про це могли тільки ті, хто безпосередньо розробляв план. Ти міг виявитися самозванцем.

— А чо ти тоді й мене не перевіриш? — засопів Геґрід, що й досі не міг протиснутися в двері.

— Ти напіввелетень, — пояснив Люпин, дивлячись на Геґріда. — Багатозільна настійка діє тільки на людей.

— Жоден член Ордену не сказав би Волдемортові, що ми вирушаємо сьогодні, — заперечив Гаррі, бо ця думка була жахлива, він не вірив, що хтось на таке здатний. — Волдеморт аж наприкінці мене наздогнав, спочатку він не знав, котрий справжній я. Якби він був посвячений у наш план, то з самого початку знав би, що я буду з Геґрідом.

— Волдеморт тебе наздогнав? — різко перепитав Люпин. — І що сталося? Як ти врятувався?

Гаррі стисло розповів, як смертежери, що за ним гналися, якимось чином розпізнали в ньому справжнього Гаррі, як вони припинили гонитву, а тоді, мабуть, викликали Волдеморта, і той з'явився буквально за мить перед тим, як вони з Геґрідом досягли рятівного прихистку в батьків Тонкс.

— Вони тебе впізнали? Але як? Що ти зробив?

— Я... — Гаррі намагався згадати. Уся ця подорож зливалася в суцільну смугу паніки й розгубленості. — Я побачив Стена Шанпайка... знаєте, того хлопця, що працював кондуктором на "Лицарському автобусі"? І я спробував його роззброїти, замість... бо він же не усвідомлював, що робить. Його ж, мабуть, імперіуснули?

Люпин мав ошелешений вигляд.

— Гаррі, та про яке ти роззброєння говориш! Вони тебе хотіли впіймати і вбити! Принаймні приголомшуй їх, якщо не готовий убивати!

— Ми ж були на висоті кількасот метрів! Стен був сам не свій, а якби я його приголомшив і він би зірвався вниз, то відразу б загинув, не треба було б і "Авади кедаври"! Два роки тому "Експеліармус" урятував мене від Волдеморта, — виклично додав Гаррі. Люпин йому нагадав глузливого гафелпафця Захаріаса Сміта, котрий висміював Гаррі за намагання навчити роззброюванню Дамблдорову армію.

— Так, Гаррі, — ледве стримуючись, прохрипів Люпин, — і це сталося на очах у смертежерів! Ти вже мені вибач, але в мить, коли тобі загрожувала нагла смерть, це був, м'яко кажучи, незвичний хід. А повторювати його сьогодні на очах у смертежерів, які були присутні під час того першого випадку або про нього чули — це було просто самогубство!

— То я що, мав убити Стена Шанпайка? — сердито вигукнув Гаррі.

— Звичайно, ні, — заперечив Люпин, — але смертежери... чесно кажучи, і всі інші... сподівалися, що ти у відповідь нападеш. "Експеліармус" — корисне закляття, Гаррі, проте смертежери вважають, що ти тільки ним і користуєшся, і я вимагаю, щоб так більше не було!

Після Люпинових слів Гаррі почувався ідіотом, однак у душі в нього ще жевріла жаринка непокори.

— Я не вбиватиму людей тільки тому, що вони перейшли мені дорогу, — сказав Гаррі. — Це Волдемортів стиль.

Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався.

Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина:

— А з Джорджем усе буде гаразд?

Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось.

— Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям...

Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір.

Там, на подвір'ї, з'явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігнутий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з-за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди.

— Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор?

— "Гаррі — наша найбільша надія. Довіртеся йому", — спокійно відповів Люпин.

Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав:

— Це він, я вже перевірив!

— Добре, добре! — буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ. — Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні!

— Схоже, що так, — погодився Люпин, — але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро.

— Невелика радість! — сердито зауважив Кінґслі. — Хто ще повернувся?

— Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем.

Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала.

— Що було з тобою? — запитав у Кінґслі Люпин.

— П'ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, — скоромовкою протарабанив Кінґслі, — і ще ми бачили Відомо-Кого, він долучився до погоні напівдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє...

— Літати, — договорив за нього Гаррі. — Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом.

— Тепер ясно, чому він зник... погнався за тобою! — вигукнув Кінґслі. — А я не зрозумів, чого це він пропав. А що його змусило обрати іншу жертву?

— Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, — пояснив Люпин.

— Зі Стеном? — перепитала Герміона. — Я думала, він у Азкабані.

Кінґслі невесело гмикнув.

— Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам'яли. Я бачив Траверса — у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям — а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?

— Йому відірвало вухо, — сказав Люпин.

— Вухо?! — зойкнула Герміона.

— Снейпова робота, — додав Люпин.

— Снейпова? — вигукнув Гаррі.