Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Я ковтаю. Звісно. Як я й думала. Я не потрібна йому, але він мені допоможе? Невже дійсно дотримається слова?

— Що я повинна буду зробити?

Це не має значення. Зовсім. Навіть якщо він попросить ніколи більше не з’являтися в його житті — я виконаю це прохання, тому що мені в його житті й справді не місце.

Він не відповідає. Робить до мене крок, заривається долонею в моє волосся, притягує до себе й цілує. Жорстко, сильно, з якимось відчаєм. Я переривчасто видихаю йому в губи й відповідаю на поцілунок. В очах стає волого, тому що я й подумати не могла… та й не думаю. Це ж… нічого не значить? Ось цей поцілунок-відчай… у нього там дитина й… дружина.

Богдан мене відпускає. Відходить на кілька кроків, повертається до столу й бере склянку. Випиває решту віскі. Він що… запиває наш поцілунок? Або стирає мій смак у себе в роті алкоголем?

На очі навертаються сльози.

Не розумію, навіщо він так. Щоб принизити, розтоптати? Вказати мені моє місце?

— Я вже сказав, що допоможу тобі.

— Що я повинна буду робити? — питаю тремтячим голосом. — Це й була твоя відповідь? У поцілунку.

— Майже, — відповідає Богдан. — Я хочу, щоб ти озвучила мені, чого хочеш.

— Я хочу своє життя назад. І помститися Ігорю.

— Наші бажання збігаються, — киває Богдан. — Але я змушений запитати… ти пішла тоді до нього? Або він тебе залякав?

— Залякав, — відповідаю чесно, тому що тепер не бачу приводу брехати.

— А потім? — Богдан усміхається. — Спала з ним за звичкою?

— Я не… ми жодного разу не спали! — заперечую, помічаючи, як вираз обличчя Богдана з презирливого змінюється на здивоване.

— Треба ж… зіграли на відмінно, я повірив.

— Послухай, я… я не хотіла брехати. Він погрожував Ромою, Кирилом, усіма, хто мені дорогий. Ризикувати побоялася і виконала те, що він вимагав.

— І що він вимагав?

— Кинути тебе.

Богдан посміхнувся. Проковтнув, налив собі ще віскі й відпив.

— Не віриш у мене, отже, — вимовляє з якоюсь приреченістю. — Волієш збрехати, піти, зробити мені боляче й у підсумку опинитися тут. Якого біса, Лєро? — він вибухає за секунду. Абсолютно несподівано для мене. — Ти могла мені розповісти. Дати знати хоч як-небудь. Я б усіх захистив.

— Вибач.

— І все? Вибач? І що я повинен зробити? Повірити? А якщо він завтра прийде і скаже, що вб’є мене, ти що зробиш? Ноги перед ним розсунеш?

— Замовкни, — прошу, витираючи сльози, які котяться щоками.

— І не подумаю, — заперечує Богдан. — Раптом ти завтра вирішиш знову сказати, що закохалася? Що я тоді маю зробити? Повірити й відпустити, або нагнути тебе на цей стіл і…

— Тш-ш-ш, — я прикладаю долоню до його губ. — Вибач мені, будь ласка. Вибач. Я більше ніколи тобі не буду брехати.