Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Я поняття не маю, як на це реагувати. Та й Анжеліка, судячи з усього, теж. Ми обидві застигаємо, поки Ромка відчайдушно скиглить і вимагає в мене взяти його. Я ковтаю. Анжеліка начебто не забороняє, але…

— Лєро?!

Я здригаюся й переводжу погляд із Ромки, який наполегливо пхикає, на Богдана, що стоїть позаду Анжели. Я не чула, як він підійшов. І не бачила його, хоча сумніваюся, що він стояв там весь цей час.

— Привіт, — я намагаюся усміхнутися, але виходить якось криво.

— Що ти тут робиш?

— Нам потрібно поговорити.

Ромка продовжує пхикати, Анжеліка більше не дивиться на мене спокійно. Її погляд тепер можна розцінювати як «хотіла б вбити, але тоді мене запроторять за ґрати».

— Мені не можна його взяти, так? — питаю, втім, не в неї.

— Думаю, не варто, — погоджується Богдан. — Ліко… йди до себе.

Це його «йди до себе» змушує мене втратити впевненість в успішному результаті нашої розмови. Якщо він може сказати колишній дружині у своїй квартирі, щоб вона йшла до себе, це означає лише те, що дружина більше не колишня.

Анжеліка міряє мене презирливим поглядом і, притиснувши до себе Ромку, йде. У мене ж серце кров’ю обливається. Коли я сюди йшла, сподівалася бути холодною й розважливою, а вийшло… хріново все вийшло. Не складається в мене нічого ще з порога. Як Ромку побачила, так і зрозуміла, що все пішло марно.

— Ходімо, — наказує Богдан.

Дорогу до його кабінету я чудово пам’ятаю, але Богдан однаково йде до себе. Я ж намагаюся згадати вираз його обличчя й розумію, що навіть не дивилася на нього, тому що було важко. До неможливого боляче. А ось зараз усе б віддала, тільки б знати, про що він думає, та хоча б побачити вираз його обличчя! На жаль, такої можливості я поки позбавлена, тому що Богдан розвернувся до мене спиною.

Біля дверей кабінету він пропускає мене вперед і заходить слідом. Прикриває двері й підходить до столу. Усе це спиною до мене. Я не можу бачити його реакцію. Не можу знати, про що він думає, задоволений чи злий…

Чому він взагалі вдає, що мене тут не існує?

Він підходить до мінібара, дістає звідти віскі, хлюпає собі в келих і… повертається до мене. В одну мить я розумію, що з радістю б подовжила його ігнорування. Від його погляду в мене вмить холоне в грудях. Я й так відчуваю дискомфорт, а тут… ніби повітря вибило одним махом. Він безумовно не радий моєму вторгненню в його особистий простір. У його цю ідилію з дружиною й сином, куди мені однозначно немає жодного доступу.

Богдан огинає стіл, сідає в крісло, не перериваючи зі мною зорового контакту.

— Ти хотіла поговорити, — нагадує.

Я стежу за кожним його рухом. За мімікою, жестами рук, очима. Вбираю це все, чомусь думаючи, що нічого не спрацює. Він не погодиться. Відмовить. У нього немає ні найменшого приводу погоджуватися. Він повернув дружину із сином, вони живуть разом і безсумнівно щасливі. Навіщо йому я й мої проблеми? З Ігорем, я впевнена, він і так впорається. Помститься йому за свою компанію.

Я хочу його запам’ятати. В ідеалі, звісно, не таким суворим.

— Я згодна на твою пропозицію, — вимовляю, вганяючи нігті в долоні, щоб заспокоїтися.

— На яку з? — з усмішкою запитує. — Пам’ятається, від мене ти отримувала їх кілька.

— Я згодна бути твоєю дружиною.

Я розумію, як жалюгідно й убого це звучить, але що мені йому сказати? Адже він і справді пропонував. Не тепер, коли ми були разом, а давно. Коли я ще вчилася в університеті. Я здогадалася в лікарні, коли побачила його прізвище телевізором. Довго крутила його подумки, а потім згадала.

Боязкий хлопець, який намагався мені сподобатися, а я впритул не помічала його уваги. Точніше, помічала, знала, що подобаюся йому, просто… я цим користувалася. Богдан тоді був зовсім іншим. Не таким привабливим, у сотні разів менш впевненим у собі. Така дівчина, як я, не могла бути з таким, як він. Тоді ні, а зараз…

Я не варта його. Переводжу на нього погляд. Він згадає? Та пропозиція руки й серця із золотою обручкою. Мені так соромно. Так жахливо соромно за те, що я зробила.

Бачу, як куточків його губ торкається усмішка. Він різко підіймається з крісла і крокує до мене, зупиняється за кілька сантиметрів.

— Нагадай-но мені, коли я тобі це пропонував?

— Мені потрібен твій захист. Він… — ковтаю, — відібрав у мене все.

— Невдалий шлюб, буває, — гмикає, але не відходить. — Чому ти вирішила, що пропозиція ще в силі?

Я хочу закритися й піти. Не розмовляти з ним, не принижуватися, не тиснути на жалість. На що я взагалі розраховувала? Що прийду, нагадаю йому, як він принижувався переді мною, і він скаже «Звичайно, Лєро! Ось обручка!». Нерозумно, як же нерозумно. Але піти теж не можу. Ігор мусить бути покараним, інакше батьки Олі загинули даремно.

Я відходжу на кілька кроків, підкидаю голову, дивлячись у його змінене обличчя.

— Будь ласка, — благаю його, тому що виходу в мене немає.

— Я допоможу тобі, — виносить вердикт. — Але заміж за мене ти не вийдеш.