Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Коли ми приїжджаємо, Настя поривається піти зі мною, але я обриваю ці спроби. Навіщо? Дійти до квартири я зможу й сама, та й рюкзак донести теж. Час звикати, у мене не буде няньки, щоб бути зі мною в режимі двадцять чотири на сім.

— Припиняй, — шиплю Насті. — Мені не потрібна нянька, йти у квартиру не страшно. Насть… їдьте.

Неохоче, але вона погоджується. Я махаю їм на прощання й ховаюся за дверима під’їзду. На поверх підіймаюся повільно, тому що вдихати трохи важко. Одна з куль пробила легеню, тому я дихаю не як раніше. Лікар обіцяв, що з часом це мине, але я сподіваюся, що симптом буде нагадувати про себе доти, поки я не помщуся Ігорю. Біля дверей не поспішаю. Начебто й не страшно, а вставити ключ у замкову щілину не можу.

Мені потрібен певний час, щоб опанувати себе. Вдихаю на повні груди, відчуваю поколювання в центрі й тикаю ключ у замок. Не відразу розумію, що не так. Ключ не підходить, чи що? Я пробую кілька разів, але спроби не закінчуються успіхом. Здивовано дивлюся на замок, потім на ключ. Відчуття, що мене розігрують, але коли двері моєї квартири відчиняються й на порозі з’являється абсолютно незнайома мені жінка, я втрачаю дар мови.

— Ви хто така? — кажу я, роблячи крок до неї. — І що робите в моїй квартирі?

— Ви нічого не переплутали? — швидко знаходиться жінка. — Я винайняла цю квартиру два тижні тому в чоловіка. Ви адресою не помилились?

Я кидаю погляд за її спину. Там у передпокої стоїть моя шафа і шпалери ті ж. Безумовно ні, адресою я не помилилася.

— Ні. Ця квартира моя.

— А документи? — тут же знаходиться жінка, коли я намагаюся увійти. — Документи є?

— У квартирі! — я намагаюся її відштовхнути, але вона штовхає мене й зачиняє двері, а після злегка прочиняє їх.

— У квартирі немає жодних документів, дівчино. Я зняла її з меблями, але там нічого не було. Якщо хочете, можу принести договір оренди.

— Несіть.

Двері зачиняються, я ж стою на сходовому майданчику й чекаю. Я якось не відразу, але все ж розумію, що квартира мені більше не належить. Ігор її забрав собі, й ось… здав. Навіть смішно стає. Подумую не чекати документи, але двері відчиняються й через невеликий отвір мені простягають папери. Ну звісно… орендодавець Орловський Ігор.

— Дякую, — простягаю папір жінці назад. — Ви вибачте, що я так. Місяць тому мене звідси відвезли ледь живу, і я якось думала, що в мене все ще є квартира.

Я гірко посміхаюся.

— Її більше немає.

— Дівчино! — жінка гукає мене на півдорозі до виходу. — А хто вам той чоловік, що мені здав квартиру?

— Диявол, — з осмішкою кажу я. — А якщо серйозно — колишній чоловік.

З цими словами я йду далі, спускаюся вниз, виходжу з під’їзду і викликаю таксі, називаючи адресу Богдана. Поняття не маю, вдома він чи ні, але мені більше нікуди йти. Я маю з ним поговорити, інакше доведеться летіти, а це останнє, що я хочу робити, та й документів у мене, як виявляється, немає.

На територію житлового комплексу мене очікувано не пропускають. Охоронець вимагає дзвінка того, до кого я приїхала, і жодні пояснення, що в мене немає його номера, не діють. Мене пропускають тільки за пів години, коли на зміну приходить інший охоронець. Він бачив мене тут раніше і з усмішкою пускає на територію. Отже, Богдан не вніс моє ім’я в чорний список відвідувачів.

Біля під’їзду зупиняюся, вивчаю таку знайому багатоповерхівку, гучно ковтаю і все ж іду всередину. Чого чекати, навіть не припускаю. Думаю, що готова до всього, але коли двері відчиняє Анжела з Ромкою на руках, втрачаю дар мови. По-перше, тому що абсолютно не очікувала її тут побачити, а по-друге, тому що Ромка мене впізнає й тягне до мене свої ручки.