На уламках щастя - Дана Лонг

– Ти що бл.ть надумав? Вирішив забрати в мене дружину? – у цей момент мені здається, що Андрій зараз спопелить нас поглядом.

– Ні, ти все неправильно зрозумів. Просто Мирон...

– Я зараз не з тобою розмовляю, Віра. То як, Мироне? Як давно ти пасешся біля моєї дружини?

– Я знав її ще до вашого знайомства.

– Так от чому ти промовчав, що знайомий із нею? Сподівався вгадати слушну нагоду і забрати її в мене? – Андрій стискає кулаки до хрускоту і повільно, немов хижак, наближається до нас.

– Не тому, але тепер, коли ти все знаєш, гадаю, буде чесно, якщо Віра сама вибере між нами, – Мирон наполегливо стоїть на своєму.

– Я вже вибрала! Андрію, будь ласка, не треба, – я кладу руки йому на груди, намагаючись втихомирити розбурханий шторм.

Потрібно щось зробити, інакше зараз вони повбивають один одного. Адже судячи з виразу обличчя мого чоловіка, саме це він зараз збирається зробити.

– Ось значить, який ти друг.

– Андрію, я благаю тебе, гості можуть почути. До того ж я вже сказала Мирону, що кохаю тебе і нікуди з ним не поїду.

– А він виявився настирливим, так? З першого разу не розуміє. Значить потрібно більш дохідливо пояснити.

– Андрію, не треба. Будь ласка, дай мені кілька хвилин, і я все поясню йому.

Він вагається, а я не знаю, що ще можу зробити, щоб погасити цей конфлікт. Але на мій подив Андрій погоджується.

– Даю тобі п'ять хвилин і ні секунди більше, а потім я вирішу цю проблему по-своєму, – він різко розвертається і йде, а слідом за ним і Єва.

– Який він у тебе ревнивий...

– Припини! Досить! Навіщо ти прийшов, навіщо влаштував цю виставу?! Невже ти не бачиш, що своїми словами ти можеш зруйнувати мою сім'ю? Ти хочеш зробити мене нещасною?

– Це не так. Я хочу, щоб ти була щаслива, і я можу дати тобі це щастя, тільки ходімо зі мною.

– Ти не розумієш, Мироне. Я вже зустріла чоловіка, з яким хочу прожити своє життя і це не ти, вибач.

Він усміхається, але я бачу по очах, що йому боляче це чути.

– До того ж скоро я подарую Андрію дитину.

Мирон шокований тим, що чує від мене й одразу опускає погляд на мій живіт. Він мовчить і про щось думає. Я не знаю, що ще сказати, аби переконати його не робити дурниць, тому просто стою і з хвилюванням спостерігаю за ним.

– Вагітна значить... тоді я більше не буду забирати твій час. Бажаю Вам величезного щастя, Віра Олександрівна, – каже він серйозно і, кинувши востаннє погляд на мій живіт, іде.

Я видихаю з полегшенням і поспішаю повернутися до банкетної зали, щоб знайти свого чоловіка. Я помічаю його біля бару і поспішаю туди.

– Намилувалися, голуб’ята?

– Не треба так. Ми все з'ясували і Мирон пішов.

– Ти моя дружина! – Андрій підвищує голос.

– Я твоя і це назавжди. Я ніколи не давала тобі приводу сумніватися в мені та моїх почуттях. Прошу, давай забудемо те, свідком чого ти став. Мирон сам не усвідомлював, що говорив. Коли він працював у нас і почав проявляти до мене почуття, я одразу позначила наші з ним стосунки і попередила, що між нами нічого не може бути і Мирон прийняв це. Я не знаю, що зараз на нього найшло. І Єву шкода, адже вона не заслуговує на таке ставлення.

– Здається, про почуття своєї дівчини він думав в останню чергу.

– На жаль.

– Я нікому не віддам тебе, ти зрозуміла? – він притискає мене за талію до себе і дивиться потемнілим поглядом.

– Я знаю, і рада цьому. Давай забудемо цей інцидент. Тепер ми сім'я і скоро нас стане більше, – я накриваю рукою свій живіт, а він поглядом стежить за моїм рухом.

– Ти моя, Віра, і я перегризу горлянку будь-кому, хто посміє забрати тебе в мене. Ми чоловік і дружина, і цього ніхто не змінить.

– Звісно. Я кохаю тебе, а ось тут доказ мого кохання, – я сильніше притискаю руку до живота, і Андрій накриває її своєю.