Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Я ж зупинилась на порозі, впевнена тим, що зможу насолодитись цими кількома хвилинами самотності, тому ледь не підскочила на місці від подиву, почувши за спиною жіночий голос.

- Набридли вони тобі, правда?

- Що? – обернулась я.

Поруч стояла Віталіна. Чому вона вирішила вийти на вулицю, тим паче, не вдягнувшись нормально, я не знала, але за звичкою насторожилась. Від Віталіни не чекалось нічого хорошого, а того, що вона казатиме правду, а не вигадуватиме те, що їй вигідно, точно не станеться.

- Діти набридли, правда? – повторила запитання Вітася. – Ну, вони ж не твої. Певне, ти їх вже придушити готова, так дістали. Цілими днями вимушена возитись з ними. Хто ж знав, що до Данила у відпустці буде прикріплений цілий дім родичів і купа дітей? Напевне, молоденькій дівчині то ні до чого. Тобі б ходити по ресторанам, по магазинам. Бачила я ті пакети з речами. Подарунки? Добре влаштувалась.

Ні, нема сумніву, влаштувалась я, може, й добре, але нащо дозволяти собі стільки отрути в голосі, а?

- Я добре ставлюсь до дітей, - відмітила я, але у відповідь на це Вітася тільки осміхнулась та демонстративно закотила очі.

- Так-так, - протягнула вона. – Ну звісно ж. Ти просто в захваті від того, що вимушена дивитись за чужими спиногризами, що тобі спокою не дають. Але я розумію. Я б заради Данила і не таке терпіла.

- Я помітила. Мені ж і в голову не прийде так ризикувати своїм здоров'ям, що, не боячись нареченої, аж стрибнула б в ліжко чоловіка, - не втрималась я. – То ще той подвиг! Добре, я мирна, а якби була якась психована? Окропом полила чи за волосся потягла?

- Не думаю, що Данило продовжив би будувати стосунки з такою істеричкою.

Ну він і не починав. Майже. Я тут все ще Снігуронька на замовлення, хоча, звісно, Вітасі про це знати не варто.

- Можливо. Ну зо ж, ти хоча б отримала моральне задоволення, - знизала плечима я.

- Але серйозно, - не вгамовувалась Віталіна. – Невже тобі дійсно приємно, що ти повинна сидіти з чужими дітьми? Тобі скільки, двадцять чотири?

- буде, - коротко відізвалась я, прекрасно знаючи, які можуть бути наслідки у простої розмови з Віталіною. Вона спокійно перекрутить мої слова так, як буде лише їй зручно, і піде до Данила, розповість про те, яка в нього жахлива наречена, що бажає дітям смерті.

- І ти в такому віці готова займатись такою кількістю дітей?

- Ну так ми не плануємо тут жити, - знизала плечима я, намагаючись виглядати максимально безтурботно. Здається, Віталіну я не впевнила, тому що замість того, щоб відійти подалі чи повернутись в будинок, вона лише обхопила себе руками і, переминаючись з ноги на ногу, зміряла мене уважним поглядом. Цікаво, чого вона чекає? Що я скажу, що ненавиджу всіх дітей в цілому і цих зокрема, та й взагалі готова застрелити їх лише тому, що Данило уділяє їм багато часу?

Напевне, я дуже її розчарую, коли вона зрозуміє, що я нормально ставлюся до дітей.

- Ну, так, але ж Данило хоче велику сім'ю. Навіть величезну! Мінімум чотирьох. А краще п'ятьох чи шістьох, - проворкувала Віталіна. – Мріє про це. Він не розповідав, - вона помітила, як витягнулась від подиву моє обличчя, і поспішила відсвяткувати свою перемогу. – А він тобі хіба не говорив? Як шкода! Але варто врахувати, що твій майбутній чоловік хоче таку сім'ю. Звичайно, для жінки то велике навантаження… Але заради такого чоловіка, як Данило, я б і на п'ятьох дітей зважилась, - мрійливо видихнула Віталіна. – Тим паче, діток я люблю…

Я помітила, як Вітася любила діток, особливо свого сина. Весь час йому присвячувала! Подумаєш, відволіклась на день, бо була в торговому центрі, а потім в ліжко до Данила сходила. То ж винятково заради сина. Від великої любові.

- Я думаю, - посміхнулась я, - що ми з Данилом самі обговоримо цю тему. Не думаю, що нема такого питання, яке б не можна було вирішити.

- Але ж ти не готова виховувати чотирьох дітей, - відмітила Віталіна.

- Ну так, - хмикнула я, - але ж вони не одразу з'являться на світ. І не цієї миті. Я ж не планую народжувати четверню, бо то, знаєш, небезпечно для здоров'я. А так… Життя – штука складна і довга, ніколи не знаєш, як вона складеться, так що не варто загадувати наперід.

Вітася скривилась.

- Дуже мудро. Навіть занадто, як для двадцяти чотирьох років.

- Стараюсь. Данило любить розумних жінок. Ти не знала? – хитро поцікавилась я. – Дуже шкода. Допомогло б.

Заперечити Віталіна мені не змогла. Певне, розуміла, що її власна поведінка з поняттям "розумна" корелюється погано.

- Щось я замерзла, - протягнула вона, признаючи, що чергова дурна спроба посварити мене та Котовського провалилась. – Піду, зайду в дім.

- Йди-йди, - кивнула я, не особливо маскуючи свій байдужий, геть не радісний голос. Хай робить що хоче, але стрибати від щастя, тому що говорила з самою Віталіною, я не буду.

Варто було дверям закритись за спиною, як я з полегшенням вдихнула повітря, насолоджуючись сумішшю прохолоди, тиші та спокою. Яка ж, одначе, неприємна жінка! Не розумію, на що вона розраховує і чому свято вірить, що зможе відвоювати Данила… Та що відвойовувати-то, якщо ми з ним навіть не разом?