Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

- Літом хочу, - відмахнулась я.

- Так ти ще й точно вкладаєш між вами ковдру і кажеш, що завтра тобі рано вставати.

Я закотила очі. Ні, такого я Котовському не казала. Тим паче, він і слухати б мене не став. Цей чоловік, здається, мав лише одну думку – свою власну, і більше нічия його не хвилювала. Я вже звикла і навіть отримувала задоволення від того, що Данило приймав рішення сам. Не завжди, в якихось дрібницях, коли я обов'язково заганялась би, як правильно вчинити, а він вирішував все за мить.

Згадався чомусь той пеньюар, про який говорила Ксюша. Може, послухати? Мені – хоч я і заперечувала це, - подобалось, як Данило дивився на мене повним пристрасті поглядом, хотілось щоразу бути для нього ще гарнішою, ще привабливішою. І хотілось, щоб пристрасть між нами ніколи не згасала. Я відчувала, що підсіла на ці стосунки, як на наркотик.

І це було нормально. Врешті решт, я вийшла за цього чоловіка заміж і планувала провести з ним все своє життя.

- Ну так що? – хитро поцікавилась Ксюша. – Одягнеш, так?

- Нам треба працювати, - відрізала я.

- Пообіцяй, що надягнеш сьогодні.

- Завтра вівто…

- Ти начальство! – обурилась Ксюша. – Ти що, не можеш трошки запізнитись, чи що? Ну слухай! То до вас приїхали Анечка та Яночка, то ви вигулюєте Андрійка, то приїжджаєте до батьків, то знайомитесь з твоїми, ще й після весілля! Пора внести різноманіття в особисте життя!

Я закотила очі.

- Обіцяєш?

- Нічого не обіцяю, - відповіла я, але, судячи з хитрого погляду Ксюші, вона вже свої висновки зробила.

Ну, можливо, вона мене майже вговорила.

Майже!

***

В домі чудово пахнуло. Данило вмів готувати, хоч і робив це неохоче, і я не сумнівалась в тому, що Котовьский замовив вечерю з ресторану – щоб я не стояла біля плити і не тратила час на готування їжі. Крім того, до запаху шикарних страв додався ще якийсь приємний, знайомий аромат.

Свічки.

Я зупинилась на порозі нашої кухні і ледь стримала посмішку. М'який вогонь свічок замість набридлого білого світла лампи, шикарний букет троянд і – так, я все правильно зрозуміла, - мої улюблені страви з найкращого ресторану міста.

- Я забула про якусь дату? – я застигла на порозі, все в тому ж пальто, в туфлях, і раптом відчула себе загнаною бізнес-леді, якій давно пора згадати про коханого чоловіка. Може, Ксюша права, і пора проспати ранок вівторка?

Не прийти на роботу вчасно…

- Ні, - Котовський посміхнувся. – Та й хіба нам треба привід?

- Привід? – я оглянула кімнату. – Не треба, але… - я зам'ялась, відчуваючи себе колишньою несміливою Олею, а потім рішуче заявила: - Мені треба п'ять хвилин переодягнутись, і я прийду. Чекатимеш, котику?

- Чекатиму, - кивнув Котовський, не приховуючи задоволеної посмішки. – Тільки не затримуйся, моя люба криска.

- Гад, - заявила я у відповідь.

Данилу подобалось, коли я називала його котиком. І не сказати, що мене так дратувала ця його "криска"… Але нічого. Хай говорить що хоче!

Я вислизнула з кухні, скинула туфлі, зняла пальто, відкинула сумку, але добула мобільний – раптом хто подзвонить. За лічені секунди добралась до міні-гардеробної, застигла поруч з сукнями – всі ділові, для зустрічей…

Додумати не встигла, тому що задзвенів мобільний, і я звернула на нього увагу.

- Алло, - гидкий голос тут же видав стару знайому, "командира класу" зі школи. – Криса? Крисіна?

- Ви помилились, - ледь стримуючи сміх, заявила я. – Моє прізвище – Котовська.

І кинула трубку.

Що ж, мобільний полежить в гардеробі…

Нехай кличуть когось іншого. А я… Що там чоловік говорив про рясу?

Я добула з шафи давно вже куплений пеньюар, той самий, який боялась вдягти, і зміряла його скептичним поглядом.

Що ж, здається, прийшов його час.

Любі читачі, історія Данила та Ольги нарешті дійшла до свого логічного завершення! Мені дуже приємно, що вона прийшлась до душі багатьом людям і активно читалась! Сподіваюсь, ми з вами зустрінемось, і ще не в одній книзі!

Для тих, хто любить читати про кохання в новорічному антуражі, заглядайте до моєї новинки "Мій бос - Дід Мороз!"

Ще раз дякую за підтримку, ваша Альма!) 

Кінець