Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Тим не менш, Котовському точно не подобались істерички. Так що я змусила себе спокійно зайти в кімнату і гучно стукнути дверима.

- Даню, - проворкувала Віталіна. – Йди до мене…

То ж треба! Навіть не відрізняє кроки чоловіка та дівчини? Яка уважність!

Вітася розляглась на нашому з Данилом розстеленому ліжку, вся така зваблива, що мене ледь не знудило. Чорна мереживна білизна мала щось спільне з тим комплектом, що скоріше собі, а не мені подарував Котовський, і виглядало це, якщо чесно, дуже вульгарно.

Що забув такий одяг у поважної матері сімейства, я не питала. А ось що ця поважна матір сімейства забула в ліжку мого нареченого!

Добре, не мого нареченого.

Шефа, нареченою якого я прикидаюсь.

Але яка різниця! Вона ж не знає про підміну!

Очі Віталіна зав'язала краваткою, тою єдиною, яку Котовський чогось взяв з собою, а потім довго дивився на неї і розповідав мені про те, що ці удавки терпіти не може. Волосся розметалось по подушкам, а сама жінка хіба що руки до ліжка не примотала. На ногах красувались туфлі на величезній шпильці, якраз такі, в яких ходять дами не дуже тяжкої поведінки.

Як мило.

- І як мені це розуміти? – льодяним голосом поцікавилась я.

Віталіна здригнулась і швидко стягнула краватку з очей. Тепер він зіслизнув їй на шию, і мені так і хотілось затягти вузол більш туго, але порушувати закон через таку, як Вітася – дурне діло. Її можна "вбити" і словом, якщо дуже постаратись.

- О, Олю, - Віталіна прикинулась засоромленою, хоча її ужимкам я точно не вірила. – Як недобре вийшло. Хто б міг подумати. Даня сказав мені, що ти вже перебралась в іншу кімнату, і тому… Вибач, люба, - вона посміхнулась. – Ми так захопились нашою пристрастю…

- Даня дізнався про те, що Дана нас розселила по різним кімнатам, три хвилини тому, - похмуро відповіла я. – За цей час він ніяк не міг злітати до тебе, запропонувати натягти ці вульгарні ганчірки, зав'язати собі очі краваткою і залізти в наше з ним ліжко в цих копитцях, - я кивнула на туфлі. – Зось в твоїй логіці не сходиться.

- Він, напевне, не хотів тебе засмучувати, - посміхнулась Вітася. – Але… пробач нас, Олю. Почуття дорослих людей не заспокоїти, як би вони не пробували…

Я зміряла її поглядом, певне, дуже красномовним, тому що Вітася навіть засоромилась, але грати на публіку не перестала. Я ні на секунду не повірила в те, що вона справді прийшла до Данила, але, напевне, була не дуже переконливою – Вітліна все ще вірила, що зможе перемогти.

- Якщо б Данило не вмів стримувати почуття, - протягнула я, - то, боюсь, все б закінчилось інакше.

- І як же? – вона сіла на край ліжка і схрестила руки на грудях.

Дуже вдало.

- Як? – вигнула брови я, намагаючись поводити себе впевнено. – Ну, наприклад… - я подалась вперед і раптом схопила Віталіну за галстук, ривком підтягуючи її до себе, і подивилась в очі. – Наприклад ось. Ти б вилетіла з цього будинку, навіть не зайшовши в нього. А зараз ти його дратуєш, але лишаєшся лише тому, що Даня любить дітей і не хоче псувати свято Олексі. І як жінка ти йому не подобаєшся. До того ж, Даня не такий придурок, щоб вкладати тебе в наше з ним ліжко. Якби йому так хотілось, він би підшукав готель… Але, напевне, не хоче. Так що ти зараз надягнеш халат, або в чому ти там собі прийшла, і підеш геть з кімнати. І більше поріг її не переступиш. Сподіваюсь, я виражаюсь досить ясно? – з погрозою поцікавилась я. – Якщо ні, то можу позвати Даню. І Олену Володимирівну. А тоді поговоримо.

- Та що ти…

- Що я про себе думаю? Що собі дозволяю? – поцікавилась я, приблизно уявляючи собі, що за думки зараз крутились в голові Віталіни. – Я думаю, що я – наречена Данила. І дозволяю собі виставити геть жінку, що до нього липне, зі спальні, ось і все, - я випрямилась і схрестила руки на грудях. – Геть піша.

Вітася, все ще задихаючись від обурення, спробувала заявити мені щось, але всі її голослівні вигуки розбились об моє похмуре обличчя і льодяний спокій.

- Хочеш, щоб я позвала Данила, і він вніс ясність в ситуацію? – поцікавилась я. – Так я можу.

- Думаєш, тобі нема що втрачати? – вигнула брови Вітася.

- Думаю, я нічого не втрачу, - відрізала я. – Якщо Данило все-таки виставить тебе за двері, я лише виграю. Чому б ні?

Давши собі слово діяти впевнено, я підійшла до дверей, відкрила їх і навіть виглянула в коридор, намагаючись покликати Котовського.

- Ти цього не зробиш! – істерично вигукнула Віталіна.

- Це чому? – я все-таки повернулась до неї. – То ж твій коханець. Він точно засоромиться, почне виправдовуватись, спробує все залагодити. Ти настільки не впевнена в собі, що не хочеш його втручання? Дивно. Я ж не якась спадкоємиця, якщо Дані набридла, якщо я йому не цікава, то викинув би мене з будинку, та й все. Образити боїться? Тоді потерпить. А! Забула! Певне, він поняття не має, що ти йому сюрприз готувала?

Вітася відкрила рот, збираючись обуритись, але тільки клацнула зубами, зрозумівши, що кожне її слово буде використано проти неї. Що ж, хоч щось ця жінка зрозуміла!