Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Через хвилину Ксюша спробувала виразити співчуття. Вийшло погано, я, принаймні, не повірила, але подружка вже встигла вцепитись в мою руку мертвою хваткою і заглянула в очі.

- Що сталось? – тихо спитала вона, так, наче ми зараз знімались в якомусь не дуже дорогому фільмі.

Ні, актриса з моєї подружки буде не дуже.

- Що сталось? – вигнула брови я. – Ти впевнена, що хочеш це спитати? А як же: "ой, ти мене підсставила, мені тепер доведеться думати, як платити за квартиру"?

- Ну, може, ще нема катастрофи… - невпевнено промовила Ксюша. – Може, ти просто перебільшуєш?

- Я не перебільшую. На тому святі був мій шеф!

- Чекай, - здивувалась Ксюша, - твій шеф? Цей, як там його… Крутиков?

В мене геть очі з орбіт не полізли, поки я намагалась зрозуміти, про якого Крутикова мова, а потім вдарила себе долонею по лобі.

- Господи, Ксюша! Крутиков – то твій науковий керівник! – викрикнула я. – Він-то тут до чого?!

- Ну, може, я літеру переплутала.

Обов'язково. Враховуючи те, що прізвище нашого дорогоцінного Данили Сергійовича, щоб йому пусто було, Котовський. Ну що ж, хоч перша літера співпала.

Хоч щось Ксюша не переплутала.

- Ні, - твердо відповіла я. – Мій шеф. Данило Сергійович.

- А, цей, - хмикнула Ксюша, яка на насправді поняття не мала, хто це. – Чекай. Я була точно впевнена, що відправляла тебе на корпоратив якоїсь іншої фірми. Не твоєї. Чому він там був?

Захотілось завити.

- Да яка різниця?! – обурилась я. – Ну був і був! В раду директорів, здається, входить. Мій шеф – всюдисуща скотина, він може з'явитись де завгодно! Бабій паршивий…

Здається, останнє словосполучення нарешті змусило Ксюшу скласти два і два і зробити більш-менш логічний висновок: приставав. Правда, ніякого особливого смутку на її обличчі від того не з'явилось, може, вхідних даних не вистачало, але на мене вона дивилась вже своїм особливим, трохи прищуреним поглядом, наче оцінювала.

- Ну, в принципі… Якщо ти не була в своєму мишиному скафандрі, Олю, то я можу зрозуміти твого шефа.

Чудово! Зрозуміти вона його може!

- Ти в нас дівчина симпатична… І я давно казала, що тобі пора завести хлопця.

- Якби мій шеф менше заводив собі блондинок, в мене було б більше шансів завести хлопця, - пробурмотала я. – І взагалі, це не має значення!

- Так ти з ним… того? – уточнила Ксюша. – Ні! В житті не повірю! Ти ж в нас мрієш раз і на все життя, - судячи з презирливого вигляду, Ксюша цей підхід не одобрювала. – Так ти йому відмовила? І тому думаєш, що він тебе звільнить? Та не бійся, Олюсю, - вона поплескала мене по плечу. – Я думаю, чоловіки не всі такі мстиві. Подумаєш, сказала "ні". Він тобі потім передумати запропонує. От і передумаєш…

Я згадала, як саме сказала "ні" своєму прекрасному шефу, якого зараз мріяла придушити вже за те, що він взагалі на той корпоратив приперся і став свідком того, чого не треба, і випалила:

- Я його вдарила.

Ксюша, яка вже збиралась піти, застигла, постояла хвилини дві-три, а потім повернулась до мене.

- Куди?

- Ну ляпаса дала, - безсило відізвалась я.

- А по яйцям? – діловито і геть безсоромно поцікавилась Ксюша.

Довелось відчайдушно замотати головою, здаючись під натиском подруги.

- Ляпас – то погано. Але не так боляче, - зітхнула дівчина. – Сильно? – я знизала плечима, показуючи, що діяла в стані афекту і поняття не маю, наскільки постраждав Данило. – Образився? – знову неясно. – Добре… Як, кажеш, звати твого шефа?

- Данило Сергійович, - без особливого бажання відізвалась я, відчуваючи, як над головою зависає дамоклів меч звільнення. – Котовський.

Ксюша в ту ж мить потяглась до телефону – здається, збиралась шукати його в соймережах. Я не стала сперечатись, лише покірно влаштувалась на стільці і чекала вироку. Все-таки, хоч Ксюша і винна в тому, що сталось, в спілкуванні з чоловіками вона куди досвідченіше. Може, хоч щось підкаже. А якщо ні, то я придушу її прямо зараз, і більше не треба буде бачитись з Котовським, тому що мене заберуть в поліцію. За вбивство.

- Воу! – усміхнулась Ксюша. – Та тут таких кілька! Цей? – вона продемонструвала мені якогось старого. – Ні? Цей? Теж ні? Чекай, цей? – вона ткнула мені під ніс фото Котовського на черговому важливому заході. – Ні, подруго, ти зовсім здуріла, чи що?! – в голосі Ксюші задзвеніли розлючені нотки, і мені захотілось втиснутись в стілець. – Відмовляти такому чоловікові? Ну що ж… В мене для тебе є дві новини. Хороша і погана. З якої починати?

- Давай з поганої, - здалася я, подумавши, що мені і хороша не дуже сподобається.

Загадкова посмішка, що освітила симпатичне обличчя Ксюші, зробила її схожою на підступну дияволицю, що задумала щось просто жахливе. Я покосилась на подругу, скривилась, відчуваючи, що нічого доброго з тієї розмови не вийде, але сперечатись не стала – вирішила вислухати, які там гарні та не дуже новини вона встигла знайти на сторінці шефа.