Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Я? Я вільна! Веди мене, Васильку, танцювати, а краще відведи кудись геть з цієї зали…

Рука шефа так по-господарськи влаштувалась у мене на талії, що чоловік, як би його там не звали, вмить все зрозумів. Винувато посміхнувшись і промурмотавши якісь вибачення, він поспішив зійти зі сцени.

Я рвонулась до мікрофона, сподіваючись, що зараз прикриюсь роллю ведучої, а потім зможу втекти, але м'які обійми шефа виявились не легше рук п'яного незнайомця. Він, не дозволяючи повернутись, потягнув мене за собою – і вже коли ми зайняли місце серед танцюючих пар, обернув до себе обличчям.

Офіс-менеджер змінила музику, і мені захотілось провалитись крізь землю. А що, нічого ще більш придатного для тісного контакту чоловіка та жінки в танці в неї не знашлось?!

- Я заплатив за Снігуроньку на нашому корпоративі немалі гроші, - протягнув шеф, і справні починаючи танець. – А в нас тут, виявляється, такі приховані резерви! Не чекав побачити, Ольго, вас в такому… ексцентричному вбранні. Тут.

Ага. Я теж не чекала побачити себе тут в такому ексцентричному вбранні.

- То випадковість! – повідомила я. – Але ви, Данило Сергійович, також не там, де повинну бути. Як це так, покинули наш дружний колектив, приєднались до цих людей…

- На п'яного Василя я й в інший день подивлюсь, - посміхнувся Данило, а його рука ну вже надто наполегливо ковзнула по моїй спині. – А ось на головну скромницю нашого офісу в такому шикарному платті – лише тут і зараз! Або зробите подарунок, Ольго? Прийдете в такому вигляді, скажімо, в четвер?

- Якщо вам так подобається моє плаття, - зашипіла я, - то можу віддати його після корпоративу! А зараз роздягати мене не треба, на нас люди дивляться!

- Люди захоплені один одним, - безтурботно заявив Данило. – Ніхто з них не помітить, якщо я відведу вас звідси, Оленько…

Ні, тільки не цей тон! Саме той, яким він звертався до кожної блондинки нашого офісу, яка йому подобалась! Не те що вони були проти…

Але я – проти!

- Яке відведу! – обурилась я, коли мене потягли до виходу. – Мені треба допрацювати корпоратив! Я… Я не дочекалась Діда Мороза!

Шефу явно було плювати на того Діда. Остаточно я те зрозуміла, коли опинилась за межами зали, в якомусь вузькому коридорі з декількома дверима, що вели незрозуміло куди. Данило Сергійович геть спробував заглянути в одну з кімнат, але виявив, що там закрито, і вирішив, що йому досить і коридору.

Ей! Мені не досить!

- Відпустить мене! – якось дуже невпевнено пискнула я, коли шеф притиснув мене до стіни і свердлив дуже неоднозначним поглядом. – Це незаконно. І взагалі, мені працювати треба!

- І коли б то ви, Оленько, - скептично протягнув Данило, - встигаєте ще й з підробітком? Мені здавалось, службові обов'язки займають весь ваш вільний час. А не ви жалілись, ще й публічно, що повинні виконувати роботу за деяких своїх колег?

То за яких колег? За ту білобрису ідіотку з купленим дипломом, з якою шеф, здається, спав? Як там її звали? Настя? Свєта? А! Здається, Мариночка!

- Я допомагаю подрузі, - твердо промовила я. – Це її роль – Снігуронька.

- Так ви, Оленько, добра і чуйна людина! – хмикнув шеф. – Похвально, похвально! Однак, невже ви проявляєте такі якості і на робочому місці? Чи вважаєте, що треба розділяти особисте та професійне?

- У моєї доброти та чуйності є розумні межі! – треба було б прикусити язика та повернутись до зали, а не сваритися з шефом, але ж все одно не відпустить. – Звичайно, вона розповсюджується на колег, але лише в тому випадку, коли мені не доводиться виконувати за них геть усю роботу!

Данило примружився.

- Це ж треба! Тобто, наша фірма існує лише за рахунок вашої відданої праці?

- Я не можу поручитись за всю фірму, - не витримала я, - можливо, Васнецов всіх білявих ідіоток відправляє саме в наш відділ!

- Васнецов, значить… - протягнув Данило Сергійович, і мені раптом стало не по собі.

Господи, ну нащо я то сказала? Може, то призначення самого шефа? Може він просто коханок своїх прилаштовує? А я щойно їх ідіотками прозвала!

Мало того, що я нашому Данилові, наче кістка в горлі, ворог, псую, так би мовити, статистику зовнішності працівників, та ще й з питаннями своїми бігаю туди-сюди, зі звітами нескінченними, так ще й щойно образила його Світланочок, Мариночок, Настюш, або як там ще звали ту безкінечну чергу з дівчат, що працювали зі мною в одному відділі?!

- Ну так все в ваших силах, - заявив раптом шеф. – Можете виправити ситуацію.

І подався вперед – з дуже навіть однозначними намірами.

Ні, в мене не було такого величезного досвіду, щоб по одному чоловічому погляду визначати, як він там до мене ставиться і чого хоче, але у Данила прямо капс-локом на лобі було написано, що йому треба. Саме так, між іншим, виглядають голодні коти, які піймали нещасну мишу, але хочуть спочатку познущатись, а потім лише її з'їсти! Ось шеф з такими, як я, тільки гратись і може! Дарма колеги про нього мріють, нема тут на що сподіватись.

Такий, як він, на почуття не здатний.