Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Я крадькома подивилась на нього, намагаючись дивитись очима Ксюші, і відмічати плюси та мінуси. Шеф був однозначно багатим, являвся власником акцій декількох великих компаній – про це я знала через документацію, що проходила через мої руки. Машина, знову-таки, житло… Якщо не підводили не надто глибокі знання його біографії, досягав він всього здебільшого сам, родичі ні мільярдерами, ні міліонерами не були. Ну ось, нормальна людина, сам побудував свою кар'єру! Чому тоді збирається невідомо що мені запропонувати?

І всі ці Ксюшині "гарний" – також слабка втіха. Без кохання я… Та ніколи! І для цього сяючих синіх очей та хитрої посмішки мало. І взагалі, хай бороду спочатку свою знищить, а то потім з ним навіть цілуватись неможливо буде!

- І про яку послугу мова? – зрозумівши, що шеф чекає від мене хоч якоїсь реакції, поцікавилась я.

Певне, від мене очікувалось щось типу "просіть що хочете, я вся ваша". Моє питання Данилу Сергійовичу не те що не сподобалось, скоріше, навіть розвеселило його, тому що чоловік відповів зацікавленим хмиканням.

- Одначе… - протягнув він. – Не відмовляєтесь одразу?

Ну я ж не остання ідіотка! Полити тебе, гаде, гарячою кавою і втекти я завжди встигну!

- Ну так я ж не знаю, про що йде мова, - обережно відповіла я. – Можливо, ця послуга буде в рамках моїх повноважень, - подумавши трошки, я доповнила: - І принципів.

- Звичайно! – порадував мене шеф. – Це дуже приємно, що ви не підозрюєте мене в проханнях сексуального характеру!

- Ні в якому випадку, - серйозно відповіла я.

Жартує? Випробовує? Знущається? Як кіт з мишею.

- Я впевнена, - вирішила додати, - що ви – порядний чоловік. А те, що сталось між нами на корпоративі, було наслідком…

- Всього лиш жахливої випадковості, - підказав шеф.

- Так, - кивнула я. – І непорозуміння між нами.

Данило Сергійович посміхнувся.

- Я радий, що ви не злитеся, Ольго. В такому випадку, вам точно буде нескладно мені допомогти.

- Так, але що ж треба робити? – надія на те, що це буде який-небудь звіт бо понаднормова роботи, слабенька, маленька, але все ж загорілась в моїй душі.

Посмішка і відповідь шефа розбили її на шматочки, розтоптали, та ще й вдарили, наче цеглиною по голові.

- Я хочу, щоб ви зіграли Снігуроньку.

- Що? – випала я.

Снігуроньку?! А стриптиз він не хоче?!

Я ледь не ляпнула останнє вголос, але вчасно прикусила язик і нагадала собі: Олю, ти не якась розпусна дівка, ти порядна дівчина. Для тебе Снігуронька – казковий персонаж в синій шубці, а не розмальована курка, виряжена в екстремальне міні!

- На дитячому святі? – я чомусь вирішила запевнити шефа в своїй наївності.

Ну а що, краще так, може, він одумається?

- Не зовсім, - покачав головою Данило Сергійович. – Дітей буде небагато.

- Так? А скільки?

Нуль. І роль Снігуроньки доведеться виконувати в чужому ліжку.

- Троє. Мова йде про моїх племінників. Обіцяв їм привезти справжню Снігуроньку і Діда Мороза.

Я кашлянула.

- Племінники? А скільки їм років?

- Старшому десять, молодшим по п'ять, - спокійно відповів шеф.

Ну так, досить таки "снігуркова" цільова аудиторія.

- А чому не найняти професійну Снігуроньку? – задала я питання, що найбільше мене хвилювало. – В мене досвіду – один виступ. І ялинка в одинадцятому класі.

- Ялинка в одинадцятому класі – краще, ніж нічого, - серйозно заявив шеф. – Мені сподобалось, як ви імпровізували, Ольго. А професійних Снігуроньок розібрали ще на початку грудня. Коли я взнав, що треба їхати до племінників, було вже пізно. Спочатку ляпнув про свято, потім зрозумів, наскільки помилився. Так ви згодні?

Я видавила з себе знічену посмішку.

- Ну… Так, напевно, - бо ж в ролі Снігуроньки нема нічого страшного! – Якщо це буде класична Снігуронька… В класичному костюмі! Свого в мене нема.

- Оберемо, - пообіцяв шеф. – Все одно ще подарунки купувати. Зате зможете визначити, що обрати дівчаткам. Завтра після роботи, якщо вас влаштує. А сьогодні можете повертатись на своє робоче місце.

- Так… Добре, - кивнула я, відчуваючи себе неймовірно щасливою. Просто Снігуронька? І все?! – А… А Діда Мороза ви знайшли?

Шеф підступно посміхнувся.

- З цим в мене проблем не було.

Прозвучало якось не дуже добре.

- Так? А чому? – спитала я, відчуваючи себе, якщо чесно, останньою ідіоткою, яка не розуміє чийсь геніальний задум. Посмішка шефа не сподобалась, викликала відчуття небезпеки, і я про всяк випадок встала зі свого стільця, щоб, якщо раптом буде треба, рятуватися втечею.

- Ну ви ж розумна дівчина, Ольго, - знизав плечима Данило. – Хіба мені важко самому зіграти Діда Мороза для власних племінників?