Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

Я розумію, що він говорить зараз про Вікторію.

- Але в підсумку, життя над нами непогано пожартувало, - сміється він. - Тепер я з дружиною найкращого друга вечеряю і обговорюю купівлю спільного житла, а вдома на нас чекає син. Якби мені хтось рік тому про це сказав, я б нізащо не повірив.

- Рік тому ти самозабутньо з'їдав усі еклери, які я готувала, - посміхаюся у відповідь. Раптом накочує почуття ностальгії. - Але якщо заплющити очі на останні події, то були хороші часи. Іноді навіть сумую за ними. Я тоді такою безтурботною була. І дурнуватою, - додаю, видавлюючи із себе усмішку. Бо одразу згадую про те, як дізналася про зраду чоловіка, і подальші події.

Ми закінчуємо вечеряти, Максим розраховується і додому ми повертаємося вже коли за вікном темно. На лавці помічаємо батьків Максима, поруч візок з дитиною.

Помітивши нас, махають рукою.

- Чому так пізно гуляєте? - запитує Макс.

- Ох, у вас ліфт не працює. Ліфтер ще не приїхав. А з мамою сходами коляску підняти так високо важкувато. Тому вирішили подихати свіжим повітрям і вас почекати.

Я підходжу до візочка, Ілюша не спить, заворожено слідкує, як кружляє і видає звук іграшкова каруселька, причеплена до візочка.

- Привіт, моє сонечко. Скучив? - беру його на руки, цілую. Такий крихітка. - Дякую вам, Світлано Аркадіївно. І вибачте, що затрималися так. Втомилися?

- Що ти, мені тільки в радість. Так не хочеться завтра їхати, але в нас справ повно, до того ж вас обмежувати не хочеться. Квартира зовсім маленька, не хочеться вам заважати, - усміхається мама Максима.