Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

За своїми думками не помічаю, що приїхали ми не до будинку Максима, а до ресторану в центрі міста.

Повертаю голову до чоловіка, дивлюся на нього здивовано.

- У тебе ще якісь справи по дорозі додому?

- Ні, - хитає головою. - Як давно ти була в ресторані? - усміхається, глушить мотор.

- Давно, - ковтаю слину, що в роті зібралася. На побачення схоже, якщо чесно. Хвилююче стає.

- Тоді пропоную, поки є така можливість, посидіти в гарному місці й насолодитися смачною їжею.

Він відчиняє дверцята автівки, збирається покинути салон, але завмирає й обертається до мене, коли запитую:

- А як же Ілля? Твої батьки, напевно, вже втомилися. Це якось неправильно, Максиме. Що вони про мене подумають?

- Олю, мама із задоволенням ще тиждень би сиділа з онуком. Повір. Вона дочекатися не могла цього моменту. Тому не парся. Давай просто повечеряємо в спокійній обстановці й поговоримо про наші плани на майбутнє.

Плани на майбутнє... Для мене звучить трохи страхітливо.

- Добре, - киваю. Смикаю ручку, виходжу на вулицю. Поправляю сукню, озираюся на всі боки.

Я й справді дуже давно ніде не була. Після розлучення моє життя перетворилося на рутину. Усе що я робила - працювала. Працювала, працювала і ще раз працювала, при цьому рівень мого життя замість того, щоб поліпшуватися, стрімко котився вниз.

Максим відчиняє переді мною двері, пропускаючи вперед. До нас одразу ж прямує адміністратор залу, проводить до столика. Виявляється, Максим забронював місце заздалегідь. Значить, це не спонтанний вчинок, а запланований.

Я озираюся на всі боки. Почуваюся трохи ніяково, бо за рік відвикла від таких місць.

Наш столик розташований на третьому поверсі, проямо біля панорамного вікна, звідки відкривається чудовий вид на площу.

Максим відсуває для мене стілець, сам займає місце навпроти мене.

Офіціант приносить нам меню і деякий час ми мовчимо, обираючи страву на вечерю. Я гортаю меню, розглядаю барвисті картинки. Раптово хочеться всього й одразу, але, боюся, тоді здамся Максу ненажерою. Тому зупиняю вибір на стейку з лосося й овочевому салаті.

Коли офіціант іде, прийнявши замовлення, Самойлов впирається в мене поглядом і мені стає ніяково від такої пильної уваги. Він дивиться на мене і мовчить, немов намагається зрозуміти, що зі мною робити.

- Я думаю, поки ти з Іллею у батьків будеш, спробувати продати однокімнатну квартиру і підібрати варіанти квартири побільше. Можливо, перший час доведеться зняти квартиру на місяць, до моменту купівлі нової.

Мої брови злітають угору. Його рішення застає мене зненацька.

- Якщо ти заради нас це робиш, Максиме, то не треба, - вимовляю я, то комкаю, то розправляю серветку, шалено нервую.

Тому що його дії дуже сильно підкуповують. Він поводиться як турботливий чоловік. Але я ж бачу, як усе насправді. Для нього ми тягар, перед яким він несе відповідальність. І я боюся закохатися в нього по вуха через такі ось вчинки, турботу, яка підкуповує дуже сильно. Дає відчуття, що ти стоїш за міцною чоловічою спиною і тобі ні про що не потрібно турбуватися.

- Я роблю це насамперед заради сина, Олю. Можливо, це нерозумно, але я хочу створити для нього подобу повноцінної сім'ї, і мені здається, що ми непогано справляємося, правда?

- Так, але... - намагаюся заперечити, знайти причину не робити цього, але не можу. Бо теж хочу, щоб у мого сина були мама й тато, які завжди поруч. Не тато на вихідні, а батько, який щодня може приділяти дитині час. Правда є одне "але". Дуже велике "АЛЕ", я б сказала.

Максим усе ще одружений. З іншою жінкою. І часто їздить до неї.

Мене з'їдають шалені ревнощі до неї і до її дитини. Мені здається, їх Максим любить набагато більше за власного сина. Адже він досі навіть на руки Іллю жодного разу не взяв. У мене відчуття, що він узагалі намагається робити вигляд, що дитини у квартирі не існує.

- Роби як вважаєш за потрібне, - нарешті вимовляю я, тягнуся за склянкою з водою, роблю кілька жадібних ковтків. - У мене є певні заощадження, увесь рік збирала, щоб у декрет спокійно потім піти, тож я можу додати грошей, - вимовляю й одразу ж ніяковію. Що там моїх заощаджень? Може на два-три квадратні метри вистачить. Це навіть не комора.

- Не потрібно нічого, Оль. Я сам усе вирішу.

Нашу розмову перериває офіціант. Він викладає перед нами страви і на якийсь час ми забуваємо про нашу розмову, балакаємо на абстрактні теми, ділимося враженнями від їжі, згадуємо минулі часи, коли часто разом на дачу до Максима їздили.

І справді хороші часи були.

Коли Макс випадково про Івана згадує, одразу ж замовкає. Дивиться на мене винувато, але я відмахуюся:

- Нічого страшного, я вже перехворіла і забула про нього давно. У мене тепер повно інших турбот, але ти й так про це знаєш. До речі, ви так і не спілкуєтеся? Насправді мені шкода, що через мене розпалася ваша дружба. Ви ж стільки років знайомі. Непросто, напевно, з ним було працювати після всього.

- Наша дружба не через тебе розпалася, Олю, а через те, що мої принципи суперечили його принципам, - сумно посміхається він. - Ви в моїх очах завжди були ідеальною парою, я дуже заздрив вам, бо у вас було те, чого не міг отримати я стільки років.