Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

Телефон у кишені завібрував прямо під час наради. Генерал щось говорив, вичитував ледарів, нічого нового. Все як завжди. Я дістаю телефон із кишені і хмурюся. Дзвонить Оля. Від неї півроку ніяких звісток не було, у грудях занило  від спогадів, але я заштовхнув глибше це почуття і скинув дзвінок, проте Оля знову набирає.

Погане передчуття засмоктало під ложечкою. Добре, що я стою поруч із виходом і можу непомітно прослизнути до коридора. Приймаю виклик і квапливо, без вітань попереджаю:

- Оль, у мене нарада, щось термінове?

Серце завмирає, коли чую її важкий подих і здавлений схлип.

- Максиме, ти можеш приїхати? Будь ласка, мені так страшно! – жалібним голосом вимовляє вона, і я одразу напружуюсь.

- Що трапилося? Ти де? Іван знову за старе взявся?

Потім розумію, що її колишній чоловік, а за сумісництвом колись мій найкращий друг, зараз на тій самій нараді, що й я. Ми працюємо в одному відділі. Тому справа точно не в ньому. Тоді у чому?

- Оля! - Я починаю нервувати. Коли в Олі неприємності, я чомусь завжди нервую. Хоча не повинен.

- Я в пологовому будинку, Максиме, - здавлено і зовсім тихо повідомляє вона.

- Який пологовий будинок? Що ти там взагалі робиш? – Не розумію, що відбувається, але десь у голові вже формуються припущення.

- Буду народжувати.

- Вибач що? - Напрягаюся, намагаючись зрозуміти, мені почулося або вона серйозно зараз.

- Малюкові ще рано з'являтися на світ, Максиме. А в мене температура третій день під сорок, лікарі прийняли рішення про екстрений кесарів розтин, - плутано затараторила вона.- Будь ласка, я тебе більше ні про що ніколи не попрошу, просто приїдь про всяк випадок, можеш навіть не заходити. Просто для підстрахування. Коли дізнаєшся, що я народила і з нами з дитиною все гаразд, можеш поїхати. Я боюся, що з малюком щось трапиться і потрібно буде підписати дозвіл на термінову операцію або транспортування, а я буду непритомна.

Я ковтаю. Прикриваю повіки. Стримую свій гнів.

- Олю, яка дитина? Ми ж з тобою вдвох прийняли рішення, що дитина нам не потрібна, – мій голос звучить жорстко і грубо в цій ситуації, але це якийсь абсурд.

– Нам – ні. А мені потрібна, Максиме. Дуже потрібна, – її слова просякнуті страхом та гіркотою. - Я клянуся, я б тебе ніколи не потурбувала, якби не це. Мені так страшно ніколи не було.

- Який пологовий будинок? – сухо цікавлюся я, поки що зовсім не розумію, що робитиму з цим усім.

– П'ятий.

- Я їду.