Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

Всього лише обов’язок. Так прикро стає. Відвертаюсь до вікна. Кліпаю часто-часто, щоб не розплакатися просто перед ним.

До театру в мовчанні доїжджаємо. Вистава проходить повз мене. Я вся в думках своїх. Максим поряд сидить, надто близько до мене. Його присутність гостро відчуваю. Кілька разів його нога мою зачіпає, і від цього мурашки шкірою біжать.

На зворотному шляху, коли їдемо в машині, я тихо вимовляю:

— Твої батьки їдуть завтра. Я хотіла б до своїх поїхати.

— Без проблем. На вихідні відвезу вас. Ти надовго? Щоб я знав, коли забрати, а то раптом у відрядження відправлять.

Ковтаю грудку в горлі, не знаю, як сказати йому, що назавжди їду від нього.

— Я кілька місяців хочу в них побути. Потім квартиру орендую, мама, найімовірніше, до мене переїде, з Іллею сидітиме, а я на роботу вийду.

— Що за дурниці? — дивиться на мене з подивом. — Яка робота, Олю? Я спроможний вас забезпечити. Сиди вдома та насолоджуйся материнством. Напрацюватися ще встигнеш. Ілля ще зовсім малий. Чи тобі що треба й ти соромишся мені сказати? Я зарплату наступного місяця отримаю, частину грошей тобі віддам, розпоряджайся ними, як тобі потрібно. Речі якщо треба купити якісь чи взуття, або що вам там жінкам ще треба.

Я вражено застигаю. Це якось занадто. Інша, напевно, на моєму місці раділа б. Але річ у тому, що, крім дитини, нас із Максимом нічого не пов’язує. Ми чужі. То чому він поводиться так, ніби я йому не байдужа? Наче і справді про мене дбає?