Мій найкращий ворог - Ірен Карк

Інга

Ранок розпочався з телефонного дзвінка. Візит до слідчого перенесли і бути там треба мені вже за годину. Швидко вмившись, я взяла ключі від машини і за сорок хвилин гальмувала біля сірої старої будівлі. У чергового дізналася, де знайти потрібний мені кабінет і постукала у двері. Мені дозволили увійти і слідчий ще півтори години мурижив мене одними й тими самими питаннями, на які я вже сто разів відповідала. Наприкінці розмови я повідомила про намір повернутися до Англії і попросила тримати в курсі нашого юриста, залишила координати для зв'язку і вирушила до центру, де в красивій будівлі розміщувався офіс татової фірми.
Охоронець на вході перевірив мої документи та проводив до ліфта. Я піднялася на потрібний мені поверх і штовхнула двері до приймальні. Там зустріла мене усміхнена дівчина, але варто їй побачити і посмішка сповзла з її обличчя,поступившись місцем скорботі.

-Доброго дня, Інга Сергіївна. Іван Степанович Вас чекає, я проведу. - Вона підвелася зі свого місця і постукала у великі двері. Широко відкрила, запрошуючи мене увійти.
Відмовившись від кави, я влаштувалася в зручному кріслі і чекала, поки дядько Ваня закінчить свою телефонну розмову. Озирнулася: з мого останнього візиту, нічого не змінилося. Вікна на всю стіну давали багато світла. Великий стіл, зі скляною стільницею, за яким ми зараз і сиділи, позаду нього полиці, на яких стояло багато фотографій та статуеток. Недалеко від дверей білий шкіряний диван та журнальний столик. Стіни у строгому сірому кольорі, кабінет був точною копією татового, тільки в того висів мій портрет на пів стіни, та фотографія йому дуже подобалася і він хотів завжди бачити мене перед собою.Іван Степанович закінчив розмову і перевів погляд на мене.

-Я вчора до тебе приїжджав, але тебе не було.

-Їздила в село, хотілося трохи розвантажиться.-Спокійно відповіла я.

- Ти б хоч попередила, - невдоволено сказав він, що мені не зовсім сподобалося.

-Дядь Вань, я дівчинка доросла і не потребую опіки.-Може злягла різко, але я не звикла коли зі мною так розмовляють.- Та й взагалі, у мене є телефон, якщо щось термінове могли б і подзвонити.

-Я просто хвилююся,-спробував виправдатися він.

-Дякую, але це зайве. - Спокійно відповіла я. -Повернемося до справ?

-Так-так звичайно. Отже, Інга. Сергій залишив заповіт та чіткі інструкції продати все та гроші передати тобі, у разі його смерті. Я ще вимовляв йому, навіщо все так серйозно. Помирати йому ще рано, але він був не схильний. Ніхто ж не думав, що воно так… - він зам'явся.

-Скажіть, а як саме це сталося? У поліції мені нічого не пояснили, сказали тільки, що він був застрелений біля своєї машини недалеко від околиці міста. Що йому там знадобилося? - Задала я запитання, що мучило мене.

-Та я і сам не знаю,-розвів він руками.-Землю під будівництво ми в тому районі купувати не збиралися, та й що там будувати, бідний район і звалище не далеко. Я сам постійно думаю, чому його туди понесло ще й у нічний час. Він останнім часом узагалі дивний був, часто замикався сам у собі, кілька днів міг десь пропадати і головне нічого не пояснював. Я вже не знав, що й думати. Одного разу запитав прямо, так він ще й накричав на мене, мовляв лізу не в свою справу, краще мені своєю роботою зайнятися.Потім, звичайно, вибачився, але розповідати нічого не став.

-А Чи можна мені зайти до його кабінету,раптом він залишив там щось, що може підказати нам, навіщо йому знадобилося в той район їхати?-спитала.

-Звичайно можеш, правда не думаю що це допоможе. Поліція оглядала його кабінет та комп'ютер, але нічого не знайшли. Ти ж знаєш, він любив порядок і зайвого нічого не зберігав. - Іван Степанович взяв зі столу папку і простяг її мені.-Тут вказані усі наші робочі проєкти. Гроші за них ти отримуватимеш регулярно. Через півроку, коли увійдеш у права спадкоємиці вже вирішуватимеш, що робити далі. Але я на твоєму місці добре подумав би. У нас працює багато людей, всі професіонали. Робота чітко налаштована, тобі і бути тут не обов'язково, я всім продовжу займатися, а ти отримуватимеш свої виплати. Продати можна завжди, охочих знайдеться багато, але ось чи варто- вирішувати тобі. Добре, що є час подумати.

-Іване Степановичу, я ще сама не знаю чи готова прощатися з усім. Адже батько будував компанію довгі роки та присвячував всього себе. Ви маєте рацію, у мене є час подумати, ось цим і займуся. - Я говорила правду. Не знаю ще, як життя повернеться і що буде далі. Вирішила поки не поспішати. - Чи можна викликати юриста фірми? Я залишу довіреність на управління, через кілька днів повертаюся, там теж чекає робота.
Я, звичайно, тут трохи лукавила, ще вчора я повідомила керівництво, що маю намір піти з роботи. Моє рішення зрозуміли та пообіцяли підготувати документи на звільнення. Але знати про це моєму співрозмовнику не треба.
Він підняв слухавку і вже незабаром у кабінет увійшов хлопчина, в окулярах і костюмі, який не дуже йому пасував. Руде волосся, яке він зачісував назад, не хотіло триматися і стирчало в різні боки. Веснянки обсипали практично все обличчя. Хлопець виглядав досить кумедно.
Представився і я виклала йому своє прохання. Він швидко все зробив, і я підписала потрібні документи. Взяла папку з документами по фірмі та попрощалася з чоловіками, обіцяючи бути на зв'язку. Дорогою до виходу все-таки зайшла до татового кабінету, але нічого так і не знайшла.

Речі були упаковані, Марію Петрівну я попередила що відлітаю, попросивши наглядати за будинком. Сіла у таксі та поїхала в аеропорт. Вже через кілька годин я обіймала Олівера, який підхопив мою валізу і повів до своєї машини.

Вже скоро відбудеться зустріч, яка розділить життя героїні на «до» і «після»!
Як думаєте, чого їй варто чекати?