Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

Максим

Телефон у кишені завібрував просто під час наради. Генерал щось мовив, вичитував ледарів, нічого нового. Усе, як завжди. Я дістаю телефон із кишені й хмурюся. Дзвонить Оля. Від неї пів року жодних звісток не було, у грудях тужливо заскімлило від спогадів, але я заштовхнув глибше це почуття і скинув дзвінок, проте Оля знову набирає.

Погане передчуття потягло під грудьми. Добре, що я стою поруч із виходом і можу непомітно прослизнути в коридор. Приймаю виклик і квапливо, без вітань попереджаю:

— Оль, у мене нарада, щось термінове?

Серце завмирає, коли чую її важке дихання і здавлений схлип.

— Максиме, ти можеш приїхати? Будь ласка, мені так страшно! — жалібним голосом вимовляє вона, і я одразу ж напружуюсь.

— Що трапилося? Ти де? Іван знову за старе взявся?

Потім розумію, що її колишній чоловік, а за сумісництвом колись мій найкращий друг, зараз на тій самій нараді, що і я. Ми працюємо в одному відділі. Тому справа точно не в ньому. Тоді в чому?

— Олю! — я починаю нервувати. Коли в Олі неприємності, я чомусь завжди нервую. Хоча не повинен.

— Я в пологовому будинку, Максиме, — здавлено й зовсім тихо повідомляє вона.

— Якому пологовому будинку? Що ти там взагалі робиш? — не розумію, що відбувається, але десь у голові вже формуються припущення.

— Народжуватиму.

— Вибач, що? — напружуюсь, намагаючись зрозуміти, мені почулося або вона серйозно зараз.

— Малюкові ще рано з’являтися на світ, Максиме. А в мене температура третій день під сорок, лікарі прийняли рішення про екстрений кесарів розтин, — плутано заторохтіла вона. — Будь ласка, я тебе більше ні про що ніколи не попрошу, просто приїдь про всяк випадок, можеш навіть не заходити. Просто для підстрахування. Коли дізнаєшся, що я народила і з нами з дитиною все гаразд, можеш їхати. Я боюся, що з малюком щось трапиться і знадобиться підписати дозвіл на термінову операцію чи транспортування, а я буду непритомна.

Я ковтаю. Прикриваю повіки. Стримую свій гнів.

— Олю, яка дитина? Ми ж із тобою вдвох прийняли рішення, що дитина нам не потрібна, — мій голос звучить жорстко і грубо в цій ситуації, але це абсурд якийсь.

— Нам — ні. А мені — потрібен, Максиме. Дуже потрібен, — її слова просякнуті страхом та гіркотою. — Я присягаюся, я б тебе ніколи не потурбувала, якби не це. Мені так страшно ніколи не було.

— Який пологовий будинок? — сухо цікавлюся я, поки не розуміючи, що робитиму з цим усім.

— П’ятий.

— Я їду.