Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

************

6 місяців по тому

— Вчора твоя черга була підлогу в коридорі та кухні мити, а ти знову відлинюєш, — неприємний голос Вєрки із шістнадцятої кімнати змушує мене обернутися до дверей.

На плиті закипає суп, я ледве стою на ногах, другий день погано почуваюся, ще й температура піднялася. Погладжую живіт, що випирає, заспокоюючи малюка.

— Я наступного разу помию, погано почуваюся.

— Відчепись ти від дівки, не бачиш, чи що, живіт який? Вона ледве ходить, а ти хочеш, щоб підлога мила, — у спільну кухню прослизає Ніна Володимирівна, захищаючи мене, як завжди.

— Та мені байдуже, який у неї живіт, у комуні вона як і все живе. Не може сама мити, хай комусь платить. Чому я маю за всіма мити підлогу, а вона не може? — Вірку не заткнути. Іноді мені здається, що їй у кайф усі ці сварки.

Зла, що не знайшла підтримки від імені Ніни Володимирівної, вона вилітає з кухні.

— Ти на неї не звертай уваги. Про себе й дитину краще піклуйся. Я яблук на ринку купила, будеш?

— Ні, дякую, у мене все є, — вимикаю газ і знімаю з плити каструлю. — Піду я, дякую вам велике.

Іду до кімнати, яку орендую останні чотири місяці. Через вагітність я не можу працювати як раніше цілодобово, оренду повноцінної квартири вже не тягну, тому довелося з’їхати в комуну.

Не найкраще моє рішення, звісно, але що вдієш?

Кімната лише дванадцять квадратних метрів. Диван, шафа, столик та два стільці. Біля вікна ледве вдалося прилаштувати ліжечко для малюка. Після пологів доведеться поїхати в село до батьків і пожити там якийсь час. А потім думатиму, що робити. Усе ж таки це краще, ніж жити в комуналці, ділити душ, туалет і кухню ще із шістьма сусідами. Ось тільки роботи в селі зовсім немає, а на шиї в батьків сидіти — останнє, чого мені хочеться.

Мені стає душно й нема чим дихати. Відчиняю вікно, від літньої спеки не дуже рятує. Кондиціонера в кімнаті немає і вже третій місяць я страждаю через спеку.

Голова шалено болить. Дістаю аптечку і знаходжу термометр. Опускаюся на диван, міряю температуру й до божевілля лякаюся.

Тридцять вісім та дев’ять. Одразу ж пишу своєму лікареві, і вона відправляє мене до пологового будинку.

Я стривожена не на жарт. Страшно за малюка стає. Викликаю таксі, у пакет кидаю кілька речей на випадок, якщо мене на збереження покладуть, перевіряю, чи не забула гаманець і документи. Насилу спускаюся сходами із четвертого поверху й зовсім не чекаю, що через три дні мене приголомшать словами:

— Ваші нирки не справляються із навантаженням, аналізи дуже погані, плюс інфекція. Нами було ухвалено рішення провести екстрений кесарів розтин, тому що є загроза для дитини.

— Що? Але… адже рано ще… — вимовляю розгублено, а всередині все сковує від страху. Раптом із дитиною щось станеться?