Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

- Негативно, - твердо промовила я. – Дуже негативно! Розкладачка залишиться. Інакше я переберусь в іншу кімнату. Хоч до Вітасі, хоч до дітей, хоч на диван!

Данило з таким виглядом закотив очі, що я ледь стримала смішок.

- Ну добре. Розкладачка лишиться, - неочікувано легко погодився Котовський. – Не треба ні на який диван. І до Вітасі не треба. Але ми – щаслива закохана пара?

- Ми щаслива закохана пара, - слухняно повторила я. – Але пара лише для людей, а не в особистих стосунках!

Здається, в останнє Котовський не повірив.

Я навіть не зрозуміла, коли встигла опинитись в його обіймах. Данило притиснув мене до своїх грудей і, подавшись вперед, пристрастно поцілував в губи.

- Пусти! – замичала я, вивертаючись з його рук, але через секунду він вже повернув мене на місце. Обійми Данила виявились просто-таки сталевими, і я, мимоволі  здаючись, відповіла на його поцілунок і навіть обійняла за шию.

Це неправильно, мерзенно і взагалі…

Але, чорт подери того Котовського, це було приємно! Я всерйоз насолоджувалась теплом його тіла, жаром доторків, пристрастю, що горіла в його очах.

Він нарешті лишив в спокої мої губи, а тепер цілував в шию, і я вже навіть не робила ніяких спроб вивернутись з його рук, відштовхнути геть від себе. Можливо, це не така й погана ідея – зустрічатись насправді?

Двері відчинились майже з ноги, та ще й в супроводженні такого гуркоту, що я з виском відскочила від Данила. Відскочила, правда, недалеко, тому що Котовський впевнено повернув мене назад в свої обійми, і я притиснулась до нього всім тілом в пошуках захисту, і лише тоді обернулась.

На порозі стояла Вітася.

- Данюша, - проворкувала вона, - а я думала, що ти один.

- Було б дуже дивно, - посміхнувся Котовський, - якби я проживав окремо від своєї нареченої. Що ти тут робиш, Вітасю?

- Прийшла покликати на сніданок. Я вирішила порадувати всіх сьогодні…

- Ага, приворотним зіллям? Чи ти туди отрути накрапала своєї зміїної? – пробурмотав Данило, але досить тихо – принаймні, цю частину його тиради Вітася або не почула, або успішно проігнорувала. – Віто, у нас вдома зазвичай готує мама, тобі не варто було так напружуватись.

- Але це було б дуже погано з мого боку – звалювати це на голову жінці похилого віку, - заворкувала Вітася, свердлячи мене поглядом. – І змушувати її готувати, коли  домі стільки дівчат.

Камінь в мій огород зараховано. Я чомусь навіть не задумувалась про те, щоб підмінити Олену Володимирівну на кухні чи допомогти їй готувати їжу. А треба було задуматись, тому що і правда…

- То хто тут жінка похилого віку?! – пролунав ззаду обурений вигук. – Віталіно, ти мені своїм м'ясом ледь не перепаскудила сковорідку для млинців, - Олена Володимирівна буквально силою висмикнула Вітасю з нашої кімнати. – Пішли, я тобі покажу, на чому дійсно треба було готувати! Діти, ви спускайтесь, я зараз сама зроблю вам смачний правильний сніданок!

Двері зачинились. Олена Володимирівна відвела огидну суперницю геть, очевидно, даючи мені можливість лишитись наодинці з Данилом.

Котовський усміхався так, наче й не чекав, що події будуть розвиватись настільки сприятливо.

- Ти подобаєшся моїй мамі, - відмітив він.

- Так, здається, - засоромилась я.

- А ще тобі було приємно.

Мої щоки зараз, певне, були червоніші будь-якого маку.

- Це автоматична реакція організму.

- Он як, - посміхнувся Данило. – Ну не можу посперечатись. Але, як бачиш, Вітася в нас жінка з фантазією і просто так не відступить. Так що, ми викидаємо розкладачку?

Спочатку я подивилась на Котовського. Той стояв з таким невинним виглядом, наче збирався влаштуватись на самому краєчку ліжка і мирно задрімати, слідкуючи за тим, щоб навіть випадково вночі до мене не доторкнутись.

Потім я перевела погляд на розкладачку. Та була подерта, стара і, певне, неймовірно незручна.

В останню чергу я пригадала Вітасю з усіма її більш ніж зрозумілими планами.

- Добре, - здалась я. – Розкладачку ми викидаємо. І правдоподібно прикидаємось парочкою. Я згодна.

- Ось і чудово, - посміхнувся Котовський. – Пропоную продовжити прикидатись прямо зараз, - і знову заключив мене в свої обійми, певне, вирішивши повторити поцілунок, на якому нас перервали.

…Напевне, коли ми з Данилом спустились нарешті донизу, я виглядала геть засоромленою, тому що удостоїлась злого, спопеляючого погляду Вітасі і задоволеної посмішки Олени Володимирівни. Остання ще й підмигнула, да так красномовно, що в мене виникнуло бажання помчатись назад у ванну і залізти під холодну воду в душі, щоб позбутись від усіх, навіть невидимих слідів чужих доторків та поцілунків. Котовський наче клеймо на мені поставив.

Або, можливо, я просто неправильно сприймаю добру посмішку жінки, що вважає себе моєю майбутньою свекрухою? І повні заздрощів зітхання Віталіни, що бажає захапати Данила собі?

Цього разу за столом людей зібралось куди більше, і я навіть засумнівалась, чи вліземо ми всі, чи, можливо, варто снідати по черзі. Я б, наприклад, не відмовилась втекти куди-небудь з очей Вітасі, що так тяжко зітхала і розгнівано дивилась на мене.