Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Стояти навпроти Богдани і дивитись їй в очі було не найприємнішим на світі заняттям. Принаймні, якщо не страждаєш ніякими суїцидальними нахилами і не хоче відчути себе найогиднішою істотою у всьому всесвіті. Вона наче намагалась спопелити, втоптати в землю, плюнути в труп своєї жертви, станцювати на костях ритуальний танець, та ще й усе це зробити одночасно. Кристально чиста ненависть, змішана з непереборними емоціями гніву та огиди.

Якщо чесно, я відчула себе останньою ідіоткою. Якби мене справді цікавила можливість лишитись в сім'ї і бути чудовою нареченою для Котовського, певне, я  б вже ридала де-небудь в кутку, відчуваючи себе найнещаснішою дівчиною на світі. Це треба було постаратись, щоб перетягти на себе гнів його сестри!

Але так як я дійсно прикидалась не надто розумною, а заміж мене взагалі насправді ніхто не звав, то просто дала собі можливість розслабитись і навіть отримувати задоволення від враження, що справила на Богдану.

- Данечка, - проспівала я, притискаючись до плеча Котовського, - насправді дуже щедра людина! Я впевнена, що якби він вважав, що вам це піде на користь, якби він дім на вас переписав, то він би це зробив!

- Я просто бережу тебе, Дано, - ласкаво протягнув Данило. – І вас всіх від усіляких шахраїв.

- Яких шахраїв? – розгубилась Баба-Яга.

- Ну як же? – посміхнувся Данило. – Мало там що, з'явиться який-небудь ненормальній, спробує накласти лапу на дім…

- Нічого він не зробить! – буркнула жінка.

- Звісно ж, не зробить, - кивнув Данило. – Тому що дім на мені, а я в столиці. Але на цій вулиці, Дано, чотири різні секти. Чотири!

- Вони просто протестанти! – фиркання Богдани прозвучало не надто щиро. – І коли б то я на таке велася?

- Ну для того в нас є неймовірно довірлива мама, - знизав плечима Котовський. – І я не бачу приводу для суперечки. Я купив цей будинок власним коштом, ви законно тут проживаєте, я плачу за комунальні послуги. Ти вважаєш, що це дуже несправедливо? Викажи свої претензії Василю. Олю, ходімо.

Він потягнув мене за руку, змушуючи пройти повз Богдану якомога скоріше. Суперечити я не стала. Очевидно, це був якийсь старий сімейний конфлікт, в який мене по відомим причинам не дуже-то поспішали посвящати. Вв'язуватись у це все, звичайно, хотілось менше всього на світі. Сімейні сварки зазвичай найнебезпечніші, і ставати причиною нового витка в і без того не надто простих сімейних стосунках я не збиралась. Хоча, очевидно, вже стала, тому що, навіть не повертаючись, відчувала, як свердлила мене поглядом Богдана.

До кухні ми дійшли швидко, Богдана загубилась десь дорогою, і Данило всадовив мене поруч із собою, явно запланувавши як мінімум нагодувати досита. Олена Володимирівна, судячи з усього, теж свято вірила, що голодною тримати наречену свого сина не можна, тому що перед нами наче від поруху рукою з'являлись все нові та нові страви.

Нікого більше на кухні не було. Чомусь на ланч сімейство не поспішало, тільки мати Данила влаштувалась за столом і взялась за їжу разом з нами.

- А чому ми тільки втрьох? – спитала, не втримавшись, я. – Данило казав, що у вас велика сім'я. Племінники…

- Дітей Вася, чоловік Дани, відвіз на дитяче свято в центральний парк, - пояснила Олена Володимирівна. – А Сергійко…

- На найближчі декілька днів тато вирішив оселитись в гаражі, - посміхнувся Данило і, дочекавшись, поки я зроблю великі очі і встигну налякатись, пояснив: - він автолюбитель, а я вперше на цій машині приїхав. Ось він і хоче оцінити!

- О, - посміхнулась я. – Так би одразу й сказав…

Мій тато також любив автомобілі, але можливості постояти поруч зі справжнім лексусом в нього в житті ніколи не було. Правда, усе в моїх руках, і якщо у нас с Данилом…

І яких таких нас? Я обсмикнула себе з неочікуваною злістю, зрозумівши, що фантазії ведуть не туди, куди треба. Геть з глузду з'їхала, чи що? Котовський – мій начальник, що мене обдурив і привіз сюди лишень для того, щоб познущатись над своєю ріднею. І ні про яке кохання навіть мови бути не може.

- А як ви влаштувались? – не втрималась від питання Олена Володимирівна. – Як вам спалось?

Я відчула, що знову червонію.

Дуже вчасно.

- Я якраз хотіла вас попросити… - я демонстративно втупилась в підлогу. – Відносно спальні… Не могли б ви поселити нас окремо?

- Окремо? – ахнула Олена Володимирівна. – Але навіщо?

- Просто, - я трохи відсунулась від Данила, - я хочу, щоб перша шлюбна ніч справді була перша… Ну, ви мене розумієте. І спати в одній кімнаті з нареченим мені якось не дуже комфортно…

Олена Володимирівна подивилась на мене з явною недовірою. В її погляді промайнуло щось незвичайне, трохи знайоме, і вона, наче випробовуючи мене на міцність, присунулась ближче і навіть перегнулась через стіл. На приємному жіночому обличчі відобразився подив, недовіра, потім нарешті з'явилось розуміння. В цей момент Олена Володимирівна стала куди більш схожою на свого сина, ніж раніше – і заодно розвіяла мої сумніви щодо того, чи рідним сином був Котовський, а то вже надто сильно він вибивався з загального ряду своєї рідні.

- Щось не так? – повним нерозуміння, безтурботним тоном уточнила я.