Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Заспокоївшись і постоявши кілька хвилин під прохолодною водою, я навіть змогла як-небудь зібрати себе по частинкам. В голові роїлись різні думки, далеко не всі з них були адекватними, але десь в глибині душі все ще теплилась надія, що все закінчиться добре.

Правда, я була би в тому більш впевнена, якби Данило мені не подобався. Хоч би який-небудь шрам йому поперек обличчя, хоч би… Але ні. Цей гад якщо не ідеальний, то як мінімум прагне до того. І буде знущатись наді мною так, як йому в голову прийде, а потім скаже, що саме так нормальні наречені поводять себе з нормальними нареченими.

Ну нічого. В голові хоч повільно, але впевнено визрівав план. Принаймні, маленьку жіночу помсту я можу собі дозволити. Навіть якщо не дуже хочу те робити… але це шанс тримати дистанцію і не стати черговою іграшкою і ліжку начальника. Яким би він не був привабливим чоловіком, стати засобом отримання задоволення я не хочу, а ні про яку довіру геть мова йти не може.

Дивно, але прийняте рішення змусило мене заспокоїтись. Я вже не кралась по коридору з ванної в кімнату, а спокійно йшла, з полегшенням виявила, що Данила в спільні вже нема – певне, спустився вниз. Підступатись до пакетів з купленим одягом було трохи страшно, але я впевнила себе в тому, що це як мінімум компенсація за десять викрадених з мого життя днів. Та які там десять, більше! Майже два тижні!

Перше плаття, що потрапило мені під руки, видалось підходящим. Гарне, досить скромне, але при цьому воно підкреслювало переваги фігури та, якщо чесно, викликало в мене майже дитячий захват. Я не стрималась, провела долонями по м'якому трикотажу широкої спідниці. Так, я б з задоволенням забила гардероб такими речами, ось лишень в мене вдома нема ні гардероба, ні навіть того, чим його наповнювати. На зйомній квартирі навіть крихітну тумбочку більше нема де прилаштувати, всі місця й так зайняті. Ксюша, правда, знаходить, куди пхати нові й нові покупки, але ж то Ксюша.

Я ніколи в житті не була настільки нахабною.

А зарплата не дозволяла…

Зате дозволить, якщо я й справді зможу отримати те підвищення. Хочеться вірити, що Котовський не настільки брехун.

Я подивилась на коробки з взуттям, намагаючись згадати, в чому по дому ходила Олена Володимирівна. Ні, точно не в капцях, я чула стук підборів. Надягти туфлі? Можна, вони ж чисті, хоча мені все одно було незручно. Тут ж килими…

Босою? Капців-то ми не взяли, тільки якісь одноразові були, щоб дійти до ванної і назад.

Зітхнувши, я взяла туфлі в руки і виглянула з кімнати. В коридорі було пусто, запитати не було кого, придивитись, хто у чому ходить, тим паче…

Але звук, що доносився зі сходів, був дуже навіть однозначним. Я, звісно, спеціалістом себе не вважала, але знала, що саме так звучить стук підборів, якщо йти по міцному дереву, такому, як тут сходи. Не знаючи, хто підіймається, я швиденько взула туфлі, які, здається, навіть не міряла – Котовський сам обрав, чи що? – випрямилась…

Якраз дуже вчасно, тому що в коридор звернула геть незнайома мені жінка. Вона була досить стрункою, темноволосою, також носила плаття, точно недешеве – а ще була злою. Років тридцяти п'яти, не більше, вона володіла таким поглядом, наче пережила дві світові війни та відчула на собі все щастя ядерної атаки. І цю ядерну атаку, здається, влаштувала я.

- Доброго дня, - тим не менш, зуміла видавити я з себе привітання та навіть несміливу посмішку.

Незнайомка на це відповіла повним презирства поглядом, яким зміряла мене так, наче я була якоюсь огидкою школяркою, що обманом залізла до її будинку.

В мене закрались сумніви…

Баба-Яга? Дана, якщо точніше? Але ні, не може виглядати сестра Котовського так, як фурія, що збирається…

Ну, зате з туфлями я не промахнулась, незнайомка була в схожих.

- А ти ще хто така? – незнайомка презирливо вигнула губи. – І що робиш в моєму домі?!