Виходь за мене, милий - Міа Натан

Він дав мені свій телефон і я з прикрістю прочитала: «Шукаєш дружину? Вона в нас, не переймайся! Твоя солодка дівчинка в міцних чоловічих руках! Якщо хочеш приєднатися… 1 000 000$ на рахунок такий-то до 8-ї ранку й матимеш адресу з її місцеперебуванням. Звісно, якщо не забажаєш доєднати до наших сексуальних ігор ще й поліціянтів. Це буде коштувати дороще… Твоїй ніжній дружині.»

- Яка милота! Звернув увагу — розцінки зростають. Вимоги видаються мало реалістичними.

- Так і тебе в них не було. Запитання — навіщо комусь затівати оце все без особливої вигоди. Єдине, чого вони добилися — я перелякався в смерть. Й ще знайшов їх підставну гонконзьку квартиру. Розбив пару фізіономій, - він поглянув на свої кулаки. - Повна маячня якась! А як Томас тут опинився? Й чому мені так пізно подзвонили?

- У Томаса тут мама на лікування. Він випадково побачив, як мене везли на каталці. А зателефонували пізно, бо я загубила телефон. Отож, поки я не отямилась, не знали кому дзвонити.

- Все це дуже дивно, але розбиратись будемо "по ходу п'єси". Зараз головне, щоб ти одужала. Давай відпочивай! Ні про що не хвилюйся! Я буду тут.

Він втомлено опустився в крісло.

- Сонечко,- звернулась я до нього, — це ти не переймайся! Зі мною вже все добре. А ось тобі явно потрібно відпочити. Як мінімум, переодягнутися. Й добряче виспатись. Їдь додому. Зі мною нічого не станеться. І я нікуди не дінуся.

- Ні. Після цієї ночі, коли я бігав по всьому Гонконг у пошуках тебе, навіть не сподівайся, що я тебе залишу. Одяг зараз Марк привезе. Я його попрохав. А перекимарити можна й тут.

Мені було шкода дивитись на нього. Я розуміла, як мені здавалося, настільки тяжка для нього була ця ніч. Фізично та морально. З одного боку, мені дійсно було спокійніше, коли він поруч. Та з іншого, він же жива людина і його життєві резерви не безкінечні.

- Максим, не вигадуй! Їдь додому й відпочинь.

- Я сказав, ні. Я буду тут. Й досить про це.

Я сказала йому, що вражена його самовідданість. Й запропонувала влаштуватись поряд на ліжку. Звісно, це не наше ліжко вдома, але краще, ніж в кріслі. Він відповів, що, власне, так і збирався зробити, але тільки треба дочекатися поки приїде сухий одяг.

Максимів друг Марк досить швидко привіз все необхідне. Так само швидко попрощався й поїхав додому. Як-не-як йому через пару годин треба бути на роботі.

Ми влаштувалися на моєму лікарняному ліжку. Я звично поклала голову Максу на груди, а він обійняв мене за плечі.

Наступні два дні ми провели у лікарні. Максим доглядав за мною зі всією ніжністю, на яку був здатен. Він майже не відходив від мене. Доходило до смішного. Спочатку у прямому сенсі на руках носив до туалету. Бо коли я перший раз підвелася з ліжка, сильно закрутилася голова і я мало не впала.

Томас з'явився у мене в палаті пообіді. З великим та ошатним кошиком різноманітних фруктів. Максим глянув на нього так, що я думала, зараз одягне йому того кошика на голову. Але ні, минулося. Він просто сказав: “Як приємно! Ми з дружиною дуже вдячні за турботу. Не треба було так витрачатись. Але зараз вимушені попросити тебе піти, бо у нас процедури. Досить інтимні. Так, кохана?” Потім нахилився й поцілував мене довгим ніжним поцілунком. Чесно кажучи, мені було якось незручно від цієї ситуації. Я подивилась на Томаса, трохи винувато посміхнулась та стенула плечима, мовляв, сам розумієш. Він посміхнувся у відповідь й сказав, що все розуміє та зайде пізніше. “Не труди себе”, - це вже Максим. Вони якийсь час обмінювались “люб'язностями” та врешті Томас пішов.

Ми з ним побачились наступного вечора. Вперше за ці дні Максима не було поряд. У нього була важлива зустріч, яку він не міг пропустити. Тож, коли Томас запропонував вийти на вулицю, подихати повітрям, мовляв, погода просто казкова, я з радістю погодилась й ніхто не міг нам завадити.

На вулиці нас чекав особистий асистент Томаса з величезним букетом квітів та фірмовими тістечками з пекарні, що недалеко від нашого з Максом будинку.

- Це тобі! Сподіваюсь трохи підняти тобі настрій. Кажуть, радісні та задоволені люди швидше одужують.

- Дуже дякую! Мені дуже приємно! Тепер не залишається нічого іншого, як завтра вирушати додому. Мабуть, так зранку й зроблю.

- Чудово! За тобою заїхати?

- У мене є Максим. Але за пропозицію дякую.

- Добре. Але якщо що, май мене на увазі.

- ОК.

- Що там у тебе з аналізами? Ескулапи таки допетрали, що з тобою сталося?

- Знайшли якусь речовину схожу на мікотоксини. Це щось пов'язане з грибами. Я не дуже розуміюсь на цьому. А от як оце все потрапило в мене незрозуміло. Мені пояснили, що вони могли бути на продуктах та що ця зараза майже не руйнується при звичайній кулінарній обробці. Ось так якось.

- Зрозуміло. Що ж, дуже шкода, що так сталось.

- Не сумуй, друже! Головне, що я вижила. І тепер мене кормлять тістечками та фруктами, прямо корзинами. А ще задарюють квітами й носять на руках. Скажу по секрету, навіть в туалет.

- Тоді дозволь до купи ще й обійняти тебе ніжно. Бо ти просто молодчинка. Тримаєшся геройські.