Виходь за мене, милий - Міа Натан

Катя.

Отямилась я серед ночі невідомо де. Роззирнулась навколо. Схоже на лікарняну палату. Поруч з ліжком у напівтемряві розгледіла чоловічу постать. Хлопець сидів у кріслі й наче дрімав. Спочатку я подумала, що це Максим. Хто ж іще? Але, коли очі призвичаїлись до тьмяного освітлення і я змогла розгледіти його краще, зрозуміла — це Томас.

Тільки-но я поворухнулась, як він скинувся у кріслі та відкрив очі.

_ Нарешті! Привіт, сонечко! Як ти?

- Привіт! Що зі мною? Чому я тут?

- Ти втратила свідомість. Прямо на набережній.

- Як довго я тут?

- Точно не знаю. Я біля тебе з десятої вечора. Зараз, — він подивився на годинник на зап'ястку, — третя ночі. Я просто точно не знаю, о котрій тебе сюди привезли.

- Де Максим?

- Не знаю. Думаю, йому вже дзвонили.

- Якщо його тут немає, значить не дзвонили. Або не додзвонились.

- Я покличу медсестру, — сказав Томас й вийшов з палати.

Що за чорті що! Раніше мені вже доводилось втрачати свідомість. Але я швидко приходила до тями. А тут я була без свідомості… близько дев'яти годин?! Нічогенька така втрата свідомості! Повноцінна кома!

До палати повернувся Томас разом з молодим лікарем. За ними дріботіла невисока медсестричка у білосніжному халатику та з чимось схожим на планшет у руці.

- Ну, нарешті! Я вже почав хвилюватися! - з легкою посмішкою сказав лікар. - Як ви почуваєтесь?

- Ще не знаю. Але, мабуть, що краще, ніж якісь пів години тому.

Лікар посміхнувся. А я продовжила:

- Лікарю, що зі мною сталося? Я ніколи раніше не втрачала свідомість так надовго.

- Достеменно ми не знаємо. Але дізнаємось, — випередив він моє запитання, що вже мало намір зірватися з язика, — всі необхідні аналізи ми вже взяли. Попередньо дуже схоже на екзогенну інтоксикацію, по простому — отруєння чимось токсичним. Питання в тому, чим саме. В будь-якому випадку, вашому життю нічого не загрожує. Гемосорбцію провели, допустимі антидоти ввели. Вам потрібно буде ще на кілька днів затриматись у нас. Та відповісти на наші запитання. Коли Вам буде зручно, але краще раніше. Нам потрібна інформація, щоб швидше та якомога точніше поставити діагноз.

- Я зрозуміла. Без проблем. Розкажу все, що знаю. Але спочатку, чи телефонували вже моєму чоловікові?

Лікар глянув на Томаса, потім на медсестру. Дівчина трохи ніяково відповіла:

- Розумієте, при Вас не було телефона. А Ви були без свідомості. Тож… - вона повела плечами, показуючи, мовляв, ніяк ми не могли цього зробити.

- А це хіба не Ваш чоловік? - здивовано запитав лікар.

- Ні, я її друг, — відповів за мене Томас.

- Давайте, я прямо зараз йому передзвоню. - запропонувала медсестра. - Диктуйте номер.

Я продиктувала добре знайому комбінацію цифр. Сестричка зразу пішла дзвонити Максиму. Лікар, також, відкланявся зі словами:

- Добре. Не буду вам заважати. Відпочивайте. Це зараз дуже важливо. Якщо Вам не важко, Марі зараз повернеться й швиденько задасть декілька запитань. Ви згодні зараз з нею поговорити?

- Так, звичайно.

- Чудово! А ми з Вами зустрінемось завтра. Точніше, сьогодні зранку. Трошки пізніше.

Ми обмінялись люб'язними посмішками й він пішов.

Ми залишились з Томасом наодинці. Я сказала:

- Як ти дізнався, що я тут? Я маю на увазі.., - я не встигла договорити, як він закінчив за мене:

- Тебе цікавить, як я тут опинився? У моєї матері рак. Здається, я говорив тобі про це. Або ні. Неважливо. Просто зараз вона проходить реабілітаційний курс у цій лікарні. Тож, я тут кожен вечір. А сьогодні, коли вже йшов додому, побачив як тебе везуть на каталці. Вмієш здивувати, скажу я тобі.

- А яка я здивована! Але, здається, мені тут сумувати не прийшлось.

- Ага! До речі, лікарі — молодці. Крутилися біля тебе дзиґою.

- А ти чому залишився?

- А чому ні. Палата в тебе симпатична, крісло зручне ось є. А саме головне, коли ти так тихенько лежиш, я можу спокійно тобою милуватися.

- Матінко, якось це звучить, вибач, некрофілійненько.

Він засміявся:

- А мені нагадує казку про Білосніжку та семеро гномів.

- Туди ж! Чи ти вважаєш всю цю дичину з однією молодою дівчиною, сімома незрозумілими, хай і схожими на іграшкових, але мужиками, нормальним перебігом подій? А потім ще й ця прозора кришталева домовина. Це для чого? Щоб бачити як вона там, Господи прости, розкладається? Й ми це все розповідаємо своїм дітям! А потім дивуємось, чому люди такі… загадкові на всю голову, а неадекватів хоч греблю гати. Ну, ти згоден? Чому ти посміхаєшся?

- Я дуже за тобою сумував. Мені тебе, дійсно, не вистачає. Знаєш, я здогадався, що лікар прийняв мене за твого чоловіка. Але мені це було так приємно, що я не став йому нічого казати. Він навіть запитав мене, чи ти не вагітна. Знаю, не моя справа, але як ви?.. Вкладаєтесь?