Пообіцяй забути - Влада Клімова

Я швиденько подала йому руку та відійшла вбік. Зараз мені чомусь дуже захотілось додому! Ні, я не расистка й народилась та виросла в центрі столиці. Навчалась поряд з багатьма іноземцями та нормально ставилася до них. Але як подумаю, що наша біленька дівчинка і оцей чорнявий «принц»... Коротко кажучи: краще мені свої думки тримати при собі, бо вони якісь неправильні.

В залі Вероніка посадила нас з тим хлопцем за столик біля самісінької сцени та працювала настільки гарно, що я була щиро здивована й ніколи не здогадувалась про її талант. Ні, наразі я зовсім не жартую! Вона так тонко відчувала ритм і була з музикою весь час на одній хвилі. А ще здавалась біля тієї жердини – лялечкою без кісток. Так вигинатись нормальна людина просто не може, а в Ніки все виходило чітко та з яскравою посмішкою на личку. Після виступу вона зникла на якусь мить за лаштунками, а потім з’явилась біля нашого столика вже у прозорій сукні та сіла на руки до чорнявого й поцілувала його в щічку!

Час я провела доволі весело. Студент політеху добре знав українську, а ще сипав дуже смішними жартами й анекдотами про спілкування білих з чорними та абсолютно не надавав значення кольору шкіри. Тільки десь біля другої години ночі парочка дійсно доставила мене у своєму супроводі, на таксі, додому та й поїхала собі геть. А я швиденько змила з себе відблиски кольорової мішури та без духу впала спати.