Мій супер сусід - Аріна Вільде

Наступного дня, пізно ввечері, коли я була готова вирушити у світ сновидінь та рожевих поні, у двері постукали. Гучно і наполегливо.

Я злякалася. Життя у великому місті при високому рівні злочинності змушує бути надзвичайно обережним та підозрілим. Три замки тому прямий доказ.

На носочках підходжу до дверей, боячись видати зайвий звук, і вкотре думаю про те, що варто встановити цифрове вічко.

На мій подив, за дверима немає ніяких маніяків, лише Влад. Цього разу повністю одягнений (о, невже?!) і з валізкою в руках.

Стук повторюється. Відходжу на кілька кроків від дверей, роздумуючи, відчиняти чи ні.

- Іду! - Моя цікавість таки перемагає. Спеціально голосно тупцюю, щоб він не здогадався, що я підглядала, і відчиняю двері так, що вдаряю його в лоба. Не випадково, звісно.

- Ауч! - Сусід потирає забите місце, а я жалкую, що совість не дозволила стукнути його з усієї сили.

- Вибачаюся, я не хотіла! - удавано охаю і ахаю, пропонуючи прикласти до лоба лід.

- Дякую, не треба. Наступного разу зайду без стуку через балкон, так безпечніше. - Він проходить у квартиру і оглядається. - Милі вівці. - До мене не відразу доходить, що він має на увазі майку, в якій я сплю. Ох ти ж, чому я натягла на себе саме цю піжаму? Чому не подумала про те, щоб переодягтися або накинути той самий халатик?

Поки я роздумую, чи варто зараз кинутися в спальню і змінити одяг, Влад уже відкрив синю валізку, в якій знаходяться інструменти, і почав копатися в домофоні.

- Посвіти ліхтариком, нічого не видно.- Дає мені свій телефон, закликаючи попрацювати ліхтарним стовпом. - Та не в очі мені, а на домофон світи! - Від цього тону мені хочеться заїхати йому по обличчю та викинути з квартири.

Він щось мукає, крутить викруткою, бубонить собі під ніс, а потім просить мене відійти на пару кроків назад.

- Протестуємо. - Хапається за один з автоматів, у коридорі загоряється світло, а разом із ним і домофон. Знову. Димиться, дзвонить і шипить.

- Гаразд, спробуємо інакше, - зітхає він і відключає електрику.

Спостерігаю за тим, як сусід дістає з валізки кусачки, милуюсь ним зі спини і порівнюю з Вовою.

Вони зовсім різні. Мужність проти хлоп'ячої харизми. Грубість проти ввічливості. Хитрість проти хитрості - тут, мабуть, вони чимось схожі. Дуже сподіваюся, що Влад не такий скупий, як Вова, і не вимагатиме за свої ремонтні роботи грошової оплати.

- Гей, то ти посвітиш мені чи ні? - здається, він уже не вперше звертається до мене.

- Так, зараз. – Підходжу ближче, спостерігаючи за його діями.

- Все. - клацає автоматом, і знову спалахує світло, демонструючи моїх овечок у всій красі. Домофон мовчить. Ніяких дивних звуків та безперервного дзвону.

- Ти полагодив його! - радісно посміхаюся, тому що, правду кажучи, уявлення не мала, де шукати цих ремонтників домофонів або гарного електрика.

- Насправді я просто знеструмив його. - Кусачки з дзвоном падають у валізку, Влад розминає пальці і збирає з підлоги інструменти, що залишилися.

- У якому сенсі знеструмив? - Він що, просто відрізав дроти?

- В прямому. Перерізав дроти. Домофон несправний, потрібно купувати новий, зате ти знову в цивілізації, - показує пальцем на лампочку у люстрі.

– Клас! Ти прямо майстер на всі руки! - Піднімаю нагору великий палець і віддаю йому телефон. - Мабуть, наступного разу відмовлюся від твоєї допомоги. Дякую, якось порахуємося, добраніч. - Відчиняю перед ним двері, але сусід іти так швидко явно не збирається.

- Класна таки маєчка, - киває, вказуючи... на мої груди. Тонка тканина обліпила її, чітко окреслюючи форми.

Роблю обличчя цеглою, наче й не помітила нічого, і киваю у бік дверей.

- Я, взагалі-то, розраховував на чашку кави на знак подяки.

– За те, що остаточно доламав домофон?

- Починаю розуміти, чому в тебе немає хлопця, - скалиться у відповідь і йде у бік кухні.

- Хто сказав, що в мене немає хлопця? І я не запрошувала тебе, чуєш? І не смій чіпати моє повидло! - Біжу за ним, бо він уже відчинив дверцята холодильника.

- Якби в тебе був хлопець, домофон давно був би відремонтований. - Він все-таки знаходить мій скарб, захлопує дверцята холодильника і збирається осквернити повидлочко.

- Е-е-е, ні, віддай банку, там зовсім мало лишилося.- Намагаюся вихопити її з його рук, але він швидше: повертається до мене спиною та відчиняє кришку.

Я обхоплюю його однією рукою за пояс, намагаючись забрати банку другою, і між нами зав'язується справжня сутичка. Влад сміється, піднімаючи банку з повидлом догори, а я стрибаю, як мавпа, намагаючись дістатися до неї і врятувати.

Але Влад високий, а я коротун. А ще він сильний. Як тільки я добираюся до мети, він охоплює мене за талію однією рукою і притискає до себе, не дозволяючи ворухнутися.

- І що тепер? - Усміхається, дивлячись мені в очі.

- У нас є два варіанти. Або ти віддаєш заручника, або я застосовую заборонений прийом.