Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно
Богдан
Чесніше було б сказати їй ще вчора, але було якось… не до того. Учора я насолоджувався нею.
Кохав.
Змовчати, особливо коли до цього дійшло, було б зрадою, тому відповів чесно. З Анжелікою ми познайомилися, можна сказати, випадково. На вечірці два роки тому. Ми з пацанами пішли в клуб відзначити закінчення університету. Пили, розважалися, танцювали й знайомилися. Вона до мене підійшла сама, сіла поруч, розговорилися, а потім провели ніч разом. Анжеліка нагадувала мені Лєру. Така ж чорнява, жвава, але разом з тим спокійна, а головне — вона переспала зі мною тоді… коли я був страшним.
І вона виявилася незайманою. Це було… подивом.
— У тебе є дитина?
Лєра здивовано прочиняє очі й дивиться на мене.
— Є. Йому трохи більше як рік.
Лєра мовчить, а я намагаюся зрозуміти з її зовнішнього вигляду, наскільки шокував її. Здається, не все так жахливо. Вона ковтає і, відвернувшись до вікна, цікавиться:
— Чому не сказав відразу?
— Якось до слова не довелося, — і знову чесно, у надії, що вона повірить. — Це щось змінює? Між нами.
— Ні, — вона поспішно відповідає й хитає головою. — Просто… несподівано. А чому не склалося?
— Сім’ї в нас не було. Я одружився, тому що вона завагітніла. Ми жили разом. Я працював, щоб забезпечити і її, і сина. Стосунків як таких у нас і не було. Навіть секс і той… — я усміхаюся. — Один раз у нас було. Вона завагітніла, та і все.
Лєра мовчить. Слухає і, швидше за все, думає, чи можна мені вірити. Приховувати мені нічого. Анжеліка живе в хорошому районі, у великій квартирі, купленій для неї із сином. Ромку я періодично забираю до себе, щоб у неї залишався час для жіночих справ, та й мама моя допомагає. Приїжджає до неї, сидить з онуком, на вихідні може запропонувати відвести його до себе.
— Чому ти одружився, якщо… не любив?
Я не чекав такого складного питання, тому коли воно надходить, мовчу. Що їй сказати? Тому що кохав, але не ту, що носила мою дитину?
— Дитина, Валеріє, це серйозно. Я хотів, щоб у нього була матір і батько, сім’я, справжня. Тільки потім зрозумів, що ніякої сім’ї в нас-то й немає. Я постійно на роботі, а вона одна вдома. Ті жалюгідні дні, що ми проводили разом, перетворювалися на фарс. Я ж навіть не намагався зблизиться. Вона вагітна влаштовує істерики, а я тікаю на роботу, щоб не слухати. Коли народився син, стало легше, але ми протрималися трохи більше пів року.
Напевно, я виглядаю мудаком в очах Валерії. Одружитися одружився, а обов’язків не виконував.
— Ти мовчиш, — зауважую.
— Я мало знаю, щоб робити висновки, — вона знизує плечима. — Ти здаєшся мені… хорошим, чуйним, знавцем жіночої натури й…
Вона затинається. Я ж думаю про те, що якщо щось і знаю, то тільки про неї. Пам’ятаю з університету, з того, що вона розповідала подругам, а я випадково чув.
— Ти мене заплутав, — вона сміється. — Дитина, дружина… є ще секрети?
— Наприклад?
— Хлопець? — хихикає. — От би вже не здивувалася.
Я розслабляюся після того, як вона жартує. Отже, не злиться.
***
Новина про дитину виявляється не просто несподіваною. Шокує. Я намагаюся перетравити цю інформацію навіть тоді, коли ми про все говоримо й залишаємо кафе. У квартиру йти не хочеться, тому я випрошую в Богдана прогулянку. Він везе мене на набережну, ми разом виходимо з автомобіля і прогулюємося вздовж річки.
Я вдихаю прохолодне повітря, щільніше кутаюся в пальто і просто йду поруч, розпитуючи у свого супутника про все на світі. Хочеться взнати про нього більше. Богдан відповідає швидко, не замислюючись. Навіть коли питання стосуються чогось особистого, він не роздумує. А потім питання летять у мене.
Поступово новина про те, що в нього є дитина, не здається мені такою приголомшливою. Син — це ж добре. Особливо, з огляду на мою проблему. У Богдана вже є спадкоємець, син, якому він зможе залишити майно. Моя особливість у такому випадку виявиться зовсім не проблемою.
Настрій підіймається блискавично. Я хочу дуріти, відчуваючи, що поруч із ним стаю іншою. З Ігорем не дозволяла собі вільностей, не могла бігти, тягнучи його за руку, реготати на весь голос і просто… цілуватися, стоячи на набережній, обіймаючись і начхавши на перехожих. Він не розумів такого бажання й завжди тягнув мене в машину, де дозволяв собі більше, ніж просто поцілунки. Богдан же не дивується, навпаки, з радістю відповідає й заряджається гарним настроєм.
Згрібає мене в оберемок, притискає до себе, цілує так, що я ледве стою на ногах. А коли відривається, я похитуюся, тому що світ перед очима тьмяніє.
Не так дружини дають собі раду, коли чоловік зрадив, зовсім не так. Я розлучилася всього місяць тому, а вже з головою поринула в нові стосунки, нехай вони мене ні до чого й не зобов’язують. Богдан не обіцяв, що ми будемо разом, просто запропонував приємно провести час.
Після прогулянки ми повертаємося в його квартиру, дорогою заїхавши в супермаркет, де я купую все необхідне для вечері й кілька свічок, щоб створити затишок. У магазині доводиться стримуватися й не купувати зайвого: скатертину, якої бракує в нього на кухні, фоторамок, куди можна поставити кілька фотографій, картин, щоб створити видимість живого приміщення.
