Невипадково - Стейсі Браун
Ми залишились вдвох і дивились як віддаляється Люк, після чого Беннет промовив:
- А я сподіваюсь, що це ваша остання зустріч.
- Ревнуєш? – допитливо спитала я, не приховуючи полегшення, що конфлікт вичерпано й ми залишились вдвох.
- Так, - його прямолінійність змусила мої щоки палати. Промовивши це, він продовжив дивитися на мене, очікуючи відповідь.
- А ти ревнуєш всіх своїх подруг?- намагаючись вгамувати своє збентеження, я спитала те, що мене хвилювало найбільше. Адже я вже чула про його репутацію серцеїда.
- А тепер ревнуєш ти, - зухвало посміхнувшись, як вміє лише він, промовив Беннет.
- Що??? Розмріявся!
- Нікі, я ж бачу, - він ледве помітно для оточуючих, доторкнувся до кінчиків моїх пальців. Я здригнулась від цього, і пальці наче обдало вогнем, - ти можеш стверджувати скільки завгодно, що тобі байдуже, але я бачу, що тебе тягне до мене…
Останні слова привели мене до тями, і я забрала свою руку з його руки:
- Як самовпевнено! – зухвало посміхнувшись я відійшла на крок від нього, боячись втратити контроль над собою поруч з ним.
- І мене тягне до тебе! – від його слів моє серце почало битись ще сильніше. І мені захотілось зникнути звідси й опинитись на самоті для того щоб зрозуміти що відбувається. Можливо відчувши, що я хочу піти, він знову взяв мене за руку:
- Давай повечеряємо разом?
- Тільки якщо ми знову десь випадково зустрінемось.
- А якщо невипадково? – він багатозначно посміхнувся, - Я впевнений, що це буде дуже скоро.
Після цих слів він підійшов до мене настільки близько, що між нами залишались лічені сантиметри. Ніби навколо нікого немає, ми стояли посеред зали та дивились в очі один одному. Поруч з ним дуже важко себе контролювати. Я боялась, що якщо я залишусь поруч з ним ще хоч на секунду, ми не обмежимося лише словами, адже це так важко стримувати пристрасть всередині. Я боялась накинутись на нього з поцілунками… боялась бути ближче… просто боялась тих почуттів, які зароджувались в серці. Мозок кричав, що треба бігти, інакше я пропаду. Тому зібравши волю в кулак, я вирвалась з його рук, розвернулась й попрямувала до виходу.
Я намагалась йти якомога швидше, боячись, що він мене наздожене. Але зала була настільки велика, що я йшла майже вічність. Та раптом знайомий голос окликнув мене.