Невірний. Я зможу піти - Надія Борзакова

- Я так і знала, дочко. Бачила очі твої згаслі, коли ти до мене заходила, - старенька підійшла і обійняла мене. Притиснула до грудей і почала гладити волоссям, даючи виплакатися. - Точніше підозрювала щось таке. Око в мене пильне, а розум все ще світлий.

- Вибачте…

- Я не ображаюся на тебе, що ти, дочко. Знаю сама як це, зраду пережити.

Чайник закипів і Марія Антонівна відійшла, щоби заварити чай. Поставила потім переді мною заварник, чашки та тарілочку з печивом. Сіла на стілець навпроти мене.

- Мій перший чоловік теж мені зрадив. Ми тільки рік одружені були. Я саме вагітна була старшим сином. Ну а він так…

- Мені дуже шкода.

- А мені ні, дочко. Пішла я від нього. Ось прямо з животом і пішла. Огидно із зрадником жити. Бридко. Тоді часи інші були. Скільки я всього вислухала на свою адресу, але нічого. Впоралася. Роботу знайшла, куток, сина народила. Так було складно. Але я впоралася. І невдовзі діда зустріла, долю свою. І ми шістдесят років душа в душу з ним. Трьох синів виховали.

Вона трохи помовчала. Розлила чай по чашках.

- Ти мене послухай, Діаночко. Біжи від нього. Біжи куди очі дивляться. Не склеїш ти розбиту чашку, але розіб'єшся сама. І не діло, щоб синочка твого зрадник виховував. Легко не буде. Але воно того варте. Повір мені, дочко.

Схлипнувши, я кивнула головою.

- Тобі є куди йти?

Я знизала плечима. Не знаю. Я зараз нічого не знаю, крім того, що не зможу більше бути з Вітею. Жити із ним. Говорити. Торкатися. Дозволяти йому торкатися до мене. Не зможу. Не вийде. Не після неї…

- Тоді залишайся у мене. Місця вистачить. Розумію, тобі непросто буде з цим в одному будинку, але хоча б спочатку…

- Дякую вам, Маріє Антонівно.

- Це не мені дякую. Ти дякуй собі за те, що зважилася. Адже, коли зважуєшся, то й одразу допомога звідки не візьмись з'являється. Повір мені. Я це знаю по собі.