Невірний. Я зможу піти - Надія Борзакова

Наші дні

Діана Акіменко

Вітя обіцяв приїхати о шостій. А на годиннику вже було пів на восьму, але його ще не було. Хотілося набрати номер, але я не наважувалася. Боялася, що почую. Боялася, що він із нею. Знову. І докоряла собі за свою поведінку в ці дні. Чи варто переступити через себе ще сильніше? Але як це зробити, га? Якщо й те, що я робила, забирало всі сили.

Від спогадів стало ще гірше. Які ж ми були щасливі раніше, на початку. І перший рік сімейного життя. Поки я Ведмедика чекала… Що ж сталося потім? Я ж… Я все робила для чоловіка, для сім'ї. Я не просила багато. Та я майже нічого в нього не просила. Так тільки найнеобхідніше. Найголовнішим мені було, щоб Вітя був поруч. І я була готова заради цього на будь-що. А він… Чим Мілка краща за мене? Так, звичайно, вона стрункіша і більше стежить за собою, але у неї немає дитини.

Нехай тільки виявиться, що він не з нею. Я тоді… Я примушу себе все забути. З Мілкою, звичайно, не помирюся, але ... Але знову спатиму з Вітей. До ладу себе приведу.

Я підскочила від телефонного дзвінка. Серце завмерло в грудях, а потім радісно забилося об ребра. Напевно, Вітю щось затримало на роботі і він телефонує вибачитись та повідомити, що скоро буде.

Але ні. Дзвонив не Вітя, а мій брат Артем.

- Алло, сістер, здарова. Слу-у-ухай, мені там задали есе на інглиші написати. А я не встигаю від слова зовсім. Я тобі скину, це на завтра треба…

І тут мене зірвало.

- Ти не встигаєш? Не встигаєш, так? А чим таким ти зайнятий, а, братику? Тусовками по клубешниках?

- Та що ти заводишся? У тебе що, місячні?

- О, яка краса! Ти хоча б у такій мерзенній манері поцікавився тим, що в мене відбувається. Вперше за сто років. Я вражена…

- Так, гаразд, все. Я зрозумів. Давай! Бувай!

І кинув слухавку. Стискаючи в руках телефон, я розплакалася. Було так боляче. І шкода себе. Я виразно зрозуміла, що мене всі використовують. Все моє життя. Використовують та приймають це як належне.

Через якийсь час увімкнувся телефон. Дзвонила мама.

- Діано, привіт! Мені дзвонив Артем і сказав, що...

- Що я відмовилася робити за нього домашнє завдання, так? - закричала я. - Так, мамо, відмовилася. Нехай сам сідає і робить. Нехай вчиться хоч щось у цьому житті робити сам. Я більше за нього вчитись не буду! Все, досить!

- Дочко... У тебе трапилося щось? - якимось дивним, незнайомим голосом запитала мама. Теплим, м'яким, повним співчуття.

- Ма-а-амо! Мені Вітя зрадив…. З Мілкою! З моєю Мілкою, ма-а-а-амо, - розплакалася я.

- О господи ти боже мій! Коли ти дізналася? Сьогодні?

- Вісімнадцять днів тому...

- І матері жодного слова. Як чужі люди, слово честі, - заголосила вона. - Гаразд. Ти де зараз?

- Вдома…

- Приїжджай до нас. Бери дитину і приїжджай, - сказала вона.

Ведмедик. Мій Ведмедик у свекрухи зі свекром. До ранку. Бо Вітя сказав, що у нас сьогодні буде романтичний вечір. Сказав і я на нього чекала. Ось тільки він не дотримався слова. Не буде у нас ніякого вечора, це вже зрозуміло. А я не можу зараз розповідати ось це ось все його батькам. Просто не зможу. Не витримаю. Тому заберу його зранку, як і збиралася.

Замість підборів я одягла черевики. Накинула на плечі пальто. І таксі собі викликала. Рідко це робила, так. Все заощаджувала… А навіщо? Хіба це цінував Вітя?

Мама чекала на мене в передпокої. Окинула пильним, трохи здивованим поглядом.

- А Мишко де?

- У свекрухи…

- Заходь, давай, роззувайся, бо прибиральниця тільки підлогу помила, - сказала вона.

І я зайшла. І роззулася. Потім вона відправила мене вмиватися у ванну кімнату. І там я люто змивала безглуздий, нікому не потрібний, потеклий салонний макіяж. Штукатурку. Камуфляж. Ілюзію. Зовсім як наше з Вітею життя в ці вісімнадцять днів. Коли вийшла з ванної, зіткнулася з Антоном.

- Привіт, Діана, - сказав він, дивлячись убік. - Ну, йди на кухню, там мама чай заварює.

І я пішла. У кухні мама квапливо прибирала зі столу великі пузаті келихи та тарілки із салатами.

- Сиділи з Тошею, свято відзначали… Ну, нічого. Ти сідай, сідай. Випий чаю.

Я обхопила чашку, яку мама переді мною поставила обома руками. Вони тремтіли, були крижаними і тепло хоч трохи допомагало. Трохи…

- Ось, тортик. Їж. Легше стане.

- Я не можу їсти, мамо…

- То ти скажи... Як ти дізналася? - мама сіла навпроти мене з келихом у руках.

І я розповіла. Як зателефонувала сусідка, як я через якийсь час зірвалася додому. І як побачила їх - чоловіка та найкращу подругу просто у своїй подружній спальні.

- Ох вже ці бабуськи, вічно ось все їм треба. Леізуть не в свою справу, - сказала мама і зробила ковток із келиха.

- До чого тут це?

- А до того, що таке іноді краще не знати. Він же, як я розумію, йти від тебе не збирається?

Я знизала плечима. Розгубилася. Не знайшла відповіді на таке просте запитання. Не змогла.

- Ну, це найголовніше. Адже тобі подітися нікуди та ще й з дитиною. Ні житла, ні роботи. А, – тут мама понизила голос до шепоту, – нового знайти воно знаєш як важко, коли ти з причепом? У-у-у! Те ще завдання я тобі скажу. Ось прямо із зірочкою.

Я ледве розуміла, що вона каже. Думки плуталися, до горла підкочувала нудота.

- А Мілка твоя стерво-стервом. Скільки тобі говорила не спілкуйся з нею, а ти не слухала матір як завжди. Ось тепер і маєш…

Вона хитнула головою і допила напій.

- А ти що це при параді, га?

- Вітя сказав, що ми святкуватимемо. І не приїхав, – сказати це вийшло якось апатично.

- До неї поперся, це точно, - підсумувала мама. - Ти йому дзвонила?

- Ні…

- Так бери та дзвони! Істерику влаштуй… Ти ось взагалі після того, як дізналася, що робила?

- Поїхала за Ведмедиком. Ми кілька днів у свекрухи зі свекром жили. А потім Вітя приїхав і забрав нас. Йому батько сказав так зробити.