Невірний. Я зможу піти - Надія Борзакова

На дисплеї мого смартфона висвітлилося ім'я Марії Антонівни, сусідки згори. Ми з нею були в дуже хороших стосунках і ця вже дуже літня жінка чимось нагадувала мою покійну бабусю. Вона була самотня і погано ходила після перелому ноги, а тому я їй часто допомагала. То продуктів купити, то тиск поміряти, то ще що… Моєю допомогою жінка ніколи не зловживала, а тому, побачивши, що вона телефонує, я занепокоїлася, чи не сталося в неї чогось. Може, погано стало? Вийшовши з вітальні, щоб відповісти на дзвінок у тиші, я взяла слухавку.

- Здрастуйте, Маріє Антонівно!

- Здрастуй, Діаночко. Ти вибач, що турбую тебе, але просто не можу не сказати. Я у вікно Віктора твого побачила, Діаночко… З якоюсь жінкою. Вони, як крадені, прошмигнули до парадного. Ось, вирішила тобі сказати…

М'який голос сусідки губився за гучним стуком пульсу, що розігнався у вухах. Моє обличчя, шию ніби в окріп засунули. Я завмерла зі смартфоном біля вуха, сліпо дивлячись у простір.

- Ти вибач, Діаночко, може не те кажу...

- Нічого. Дякую, Маріє Антонівно, що зателефонували. До побачення, - машинально, як робот, викарбувала я і поклала слухавку.

Сунула телефон у кишеню штанів тремтячою рукою також машинально.

- Діано, хто дзвонив? - крикнула з вітальні моя свекруха Людмила Михайлівна.

Марія Антонівна людина похилого віку і явно щось переплутала. Вечір. Темно.

У мого Віті виникли проблеми з новою поставкою на митниці і тому він був змушений працювати і в суботу і з цієї причини не зміг разом зі мною та Ведмедиком поїхати до своїх батьків у гості на вихідні з ночівлею, як ми стабільно робили раз на місяць. Обіцяв, якщо розгрібеться, то завтра вранці приїде.

Це не міг бути він. Ще й з жінкою… Нісенітниця якась.

Заспокоївши себе таким чином, я зайшла назад до кімнати. Там мій Ведмедик грався з машинкою під наглядом свекрухи, а свекор щось гортав у телефоні.

- Хто дзвонив?

- Та так, сусідка, - відмахнулася я і сіла на підлогу поряд із синочком.

- Мам, дивися, як вона їде, - сказав Ведмедик, показуючи мені машинку.

- Дивлюся, синку, - відповіла я і скуйовдила пальцями його короткі біляві кучері.

Ведмедик весь у мого Вітю. Блондин, блакитні очі, як літнє небо в гарний день. Я так мріяла народити коханому чоловіку сина, і ця мрія збулася. Причому дуже швидко. Завагітніти вдалося лише через два місяці після нашого весілля. Красивого, як у казці. І кохання у нас із Вітею теж було таке. Казкове. Він увірвався в моє спокійне та виважене життя, як ураган, і забрав мене собі. Зробив пропозицію лише через кілька місяців після нашого знайомства і я, божеволіючи від щастя, погодилася. Його батьки нам квартиру купили у подарунок на весілля. З ними у мене, до речі, склалися просто чудові стосунки. Кращі, ніж були з мамою та вітчимом. Я відчувала, що знайшла люблячу сім'ю, яку так довго хотіла. Усі мої мрії здійснилися…

Голос сусідки луною пролунав у голові. Та ні, не може бути такого. Вітя на роботі, він зайнятий, вирішує питання. Марія Антонівна просто помилилася.

Заспокоївши себе, я включилася в гру з Ведмедиком і в бесіду зі свекрухою. Ну як заспокоївши…. Тривога всередині наростала, було ніяково, хоч я і наказувала собі це почуття ігнорувати. Усіма силами гнала дурні думки, які одна за одною спливали в голові.

Витя мене кохає так само сильно, як я його. Так, звичайно, за майже п'ять років, що ми разом, пристрасть вже не така яскрава і всепоглинаюча, але воно і зрозуміло. Час йде. І феєрверки перетворюються на затишні теплі вогники… І у нас синочок маленький. Майже всю свою увагу я приділяла йому. Адже перші роки життя дитини – найважливіші. І мама має бути весь час поряд. Дбати, любити, обіймати. Вони, дітки, так швидко ростуть.

- Діано, ти якась напружена. Все добре? - спитав свекор через деякий час, піднявши погляд від телефону.

Я подумки посміхнулася. Олег Едуардович — слідчий. І, незважаючи на вік, все ще працює, оскільки дуже крутий. І має тонке чуття на людей. А мені справді якось… Все одно не по собі.

- Так, все гаразд, Олегу Едуардовичу. Піду Віті зателефоную, дізнаюся, як там у нього справи, - поцілувавши сина в щоку, я вийшла і з кімнати.

Вітя ненавидить, коли я йому пишу або тим більше телефоную в робочий час без нагальної потреби, дуже сильно свариться. Та вже вечір. Міг би й сам зателефонувати. Або написати повідомлення в месенджер хоча б. Я ж хвилююсь.

Набрала номер. Гудки. Гудки. Гудки.

Гаразд. Значить, все ще зайнятий. Звільниться та перетелефонує, правильно? Повернулася до вітальні. Людмила Михайлівна саме чай принесла з пиріжками. Вони у неї просто чудові. У мене, хоч як я старалася, ніколи не виходили такі ж смачні та ніжні. Але сьогодні я їх їла і не відчувала смаку.

- Як справи у Віті? - спитала свекруха.

- Не знаю. Він слухавку не взяв, - видавила я. - Напевно, все ще зайнятий.

- Зараз ніде порядку немає, – сказав Олег Едуардович. - Ось у мої часи такого не було…

- Ти ж не в митниці працював, любий.

- А яка різниця? В митниці, не в митниці... Суть одна. Молодь нормально працювати не хоче.

Традиційне бурчання свекра про те, як раніше все було добре навіювало відчуття звичного затишку і трохи відволікало. Якийсь час. Але минула година, а Вітя так і не передзвонив і не написав.

Незабаром настав час укладати спати Ведмедика. Набігавшись за день, хлопчик заснув досить швидко, я лише кілька сторінок казки встигла прочитати. Поцілувавши його в щоку і поправивши ковдру, я вийшла на кухню.

Серце тривожно стукало в грудях. Страшні, нереальні думки крутились у голові, викликаючи нудоту. Цього не може бути! Адже не може, правда?

- Заснув? - з усмішкою спитала свекруха.

Жінка якраз закінчила мити посуд і я, взявши рушник, звично почала його витирати.

- Так.

- Діаночко, у вас точно все добре з Вітею? Ти сумна якась…

Я зітхнула.

- Любове Михайлівно, знаю, це дуже безглуздо, але... Мені сусідка сказала, що бачила як Вітя заходить у парадне з якоюсь жінкою. Вона людина похилого віку, помилилася швидше за все, але все одно... Він слухавку не бере і не передзвонює...