Невірний. Я зможу піти - Надія Борзакова
- А з Мілкою говорила?
- Ні…
- Ну ти даєш! Треба було стерву цьому все пір'я повисмикувати, щоб знала як це чужих мужиків із сім'ї уводити. Тим паче чоловіка подруги. Це ж ким треба бути, га? А я знала, підозрювала, що вона така… Але ж ти мене не слухала. І що тепер робити?
Я затулила обличчя руками. Плечі здригнулися від ридання, з горла вирвався схлип, схожий на виття.
- Досить уже сльози лити. Сльозами горю не допоможеш. Ти думай краще, як чоловіка втримати. Подітися тобі нікуди, пам'ятай це. Ні житла свого, ні роботи. Потрібно триматись за чоловіка, сім'ю зберегти. Тобі тридцятник і ти з причепом. Потяг все, тю-тю, пішов.
- Мамо, мені нестерпно жити з ним, - простогнала я. - Мені в нашому домі важко дихати.
- Нестерпно їй. А що ж тепер робити? Раніше треба було думати. Раніше. Не допускати такого. Від мене он ні батько твій, ні Антон жодного разу... Бо я мудра жінка. А ти... Ніколи мене не слухаєш, - вона махнула рукою.
- Мам, а можна ми з Ведмедик до вас приїдемо? Хоча б на деякий час.
– А куди до нас? Ну куди а, скажи, будь ласка? Де я тебе поселю, у вітальні? У кабінеті Антона? А дитина… Вона кричить, плаче. Антону треба висипатися перед роботою. Та й ти, вибач, вже велика дівчинка, щоб до батьків на шию. А, знаєш, я сама зараз зятьку зателефоную! Нічку йому веселу зіпсую, козлині такій! - сказала мама і почала набирати номер.
Я завмерла. Застигла бовваном, обхопивши себе за плечі тремтячими руками.
Не дихала майже. Чекала.
- Ві-і-ітенька, здрастуй, дорогий! - нудотно солодким голосом простягла вона в трубку, - Як справи твої? Як живеш?
Хоч скільки я прислухалася до відповіді, сенсу ніякого. З мого місця нічого не було чути.
- Все гаразд у вас, так? А у Таміли як справи? Вона ж поряд із тобою зараз, так?
Все що мені залишалося, це стежити за тим, як змінюється вираз маминого обличчя.
- А дочка моя та дружина твоя в мене. У сльозах. Як же ти міг, Вітенька, - дуже натурально схлипнула вона, - Діанка тебе кохає. Вона сина тобі подарувала. А ти… Як ти міг?
І поклала слухавку. Приклала вказівні пальці до нижніх вій, промокуючи уявні сльози, потім подивилася на мене.
- Отак треба, зрозуміло? Дивись і вчись. Плач, на жалість дави. А про те, щоб від чоловіка йти – забудь. Стерва ця Мілка тільки на це й чекає, їй тільки цього треба. Не виженеш потім. Говори йому як кохаєш, скільки років на нього поклала, про сина кажи. І, за першої ж можливості, завагітній. Я Вітю знаю, він не такий, щоб кинути вагітну дружину. А дитина, вонаваші стосунки пожвавить, це вже століттями перевірено. Мине час, все забудеться. Іншого виходу ти не маєш.
На мій телефон надійшло повідомлення.
ViktorAkimenko:”Діана, я додому їду. І ти теж їдь. Поговоримо.”
Я показала його мамі.
- Ось! Ось бачиш. Давай-но, збирайся і їдь додому. Зробиш усе, як я тобі сказала і все буде нормально.
І я зібралася.
