На зустріч любові - Софія Кривцова

Ігор тримав телефон у руках, наче це була граната, готова вибухнути будь-якої миті. Його обличчя було напруженим, погляд важким.

-Ігоре,відповідай,-прошепотіла я і відчула,як моє серце шалено стукотить.

Він мовчки подивився на мене, ніби вирішував, чи варто взагалі це робити. Потім зітхнув, підняв слухавку і натиснув на зелений значок.

— Так, — сказав коротко, але його голос видавав страх і гнів.

Я стояла поруч, відчуваючи, як моє серце калатає. Навіть не чуючи, що говорять з іншого боку, я зрозуміла: це щось серйозне. Ігор слухав уважно, час від часу киваючи, хоча той, хто був на лінії, не міг цього бачити.

З іншого боку почувся голос — гучний, наполегливий, але слів я не розрізняла.

— Ні, це не обговорюється, — раптом різко відповів він, стискаючи телефон так, що я боялася, що той трісне.

Ігор різко замовк, його погляд на мить зустрівся з моїм. У цьому погляді було все — біль, страх і щось більше, чого я не могла розшифрувати.

— Я сказав, що зроблю це, але тільки на своїх умовах, — продовжив він. — І якщо ви хоч раз торкнетеся її…

Я стояла, спостерігаючи, як його плечі опустилися, ніби весь світ впав на них.

— Ви мене зрозуміли? — додав він через кілька секунд і натиснув «Відбій», не чекаючи відповіді.

— Що вони сказали? — запитала я, намагаючись зберегти голос рівним.

— Це складно, — відповів він, уникаючи мого погляду.

— Ігоре, це не відповідь! — я втомлено притулилася до стіни. — Ти не можеш просто сказати «складно» і сподіватися, що я змирюся.

Він пройшов кілька кроків кімнатою, стискаючи і розтискаючи кулаки.

— Вони хочуть, щоб я повернувся до їхньої гри. Вони знають, що я відмовився, але тепер у них є важіль…

— Який важіль? — я не витримала, різко підійшла ближче. — Це я? Вони погрожують мені?

-Так-,зізнався він.

Мої ноги підкосилися, і я опустилася на диван. Відчуття, ніби весь світ перевернувся, було занадто сильним.

Ігор подивився на мене так, ніби мої слова влучили прямо в ціль.

— Але чому? Чому я? Я взагалі не маю до цього стосунку!

— Бо ти — єдине, що для мене важливе, — він сів поруч, але не торкнувся мене. — Вони це знають. І готові використати це проти мене.

-То що тепер?-запитала я,намагаючись приховати тремтіння.

Ігор на мить задумався, потім сказав:

— Я мушу знову стати тим, ким був. Повернутися, зробити вигляд, що граю за їхніми правилами.

— Ти жартуєш? — я відчувала, як гнів накриває мене. — Після всього, що ти пережив? Ти справді думаєш, що це хороша ідея?

— Це єдиний спосіб убезпечити тебе, — його голос став тихим, але рішучим.

Я глянула на нього, не знаючи, що сказати. Але саме в цей момент двері до квартири різко відчинилися.

-Ігоре,часу більше немає,-сказав чоловік,який зайшов усередину.Він був високим,у чорному костюмі,з холодними очіма в яких нічого не відображалось.

— Хто це? — прошепотіла я, але відповідь уже знала.

— Це той, хто приведе нас у пекло, — відповів Ігор, не відриваючи погляду від чоловіка.