На зустріч любові - Софія Кривцова
— Я слухаю, — сказала я, схрестивши руки на грудях. Мої ноги тремтіли, але я міцно стояла на місці, намагаючись не видати своєї слабкості.
Ігор підійшов ближче, але не надто, залишивши між нами відстань. Його очі були повні провини.
— Це правда, що ми були одружені, — почав він, не підводячи погляду. — Але це було давно. Наш шлюб існував лише на папері.
Я насупилася.
-Чому ж вона тут,і каже що пов'язана з тобою?
Ігор зітхнув, ніби збирався сказати щось, що він приховував роками.
— Тому що… у нас є спільна справа, — його слова звучали так, наче він видавав найбільший секрет свого життя.
-Яка ще справа?-мій голос був гострим як ніж.
Жінка на дивані лише посміхнулася, ніби насолоджуючись драмою.
— Ми маємо компанію, яку заснували разом. Вона вклала гроші, а я — ідеї. Це була угода, яка мала тривати кілька років. Але з часом бізнес виріс, і тепер ми зобов’язані співпрацювати.
— Це так зручно, чи не так? — її голос порушив напружену тишу. — Ігор забуває згадати, що якби не я, у нього б нічого не було.
— Я цього не заперечую, — відповів Ігор, різко обертаючись до неї. — Але це не дає тобі права втручатися в моє життя.
Я відчула, як гнів наростав у мені.
— Тобто ти працюєш з нею весь цей час і навіть не сказав мені? — запитала я, голос мій тремтів від емоцій.
— Я не хотів, щоб ти хвилювалася, — сказав він, намагаючись знайти виправдання. — Я думав, що минуле залишиться там, де йому місце.
— А як щодо довіри, Ігоре? — я зробила крок до нього. — Як ти можеш будувати стосунки на брехні?
Його мовчання було гучніше за будь-які слова.
— Отже, ти мовчатимеш, — кинула я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — А я тут мала сліпо вірити тобі?
— Це не зовсім так, — нарешті промовив він, але в його голосі не було переконливості.
Я подивилася на жінку
-Чого ти хочеш?-запитала я і поглянула на неї зі злістю.
Вона підняла брови, вдаючи здивування.
— Я вже це отримала, — сказала вона. — Його увагу. І… можливо, твою реакцію.
Ігор мовчав, але його кулаки були стиснуті.
-Аліно я...-почав він,але я підняла руку,щоб його зупинити.
— Я маю подумати, — сказала я холодно, але в середині мене все палало. — Ігоре, зараз ти мені не допомагаєш.
Жінка усміхнулася, ніби задоволена тим, як усе розгортається.
— Ти просто подумай, Аліно, — сказала вона, підводячись із дивана. — Якщо він приховував це, що ще він не розповів?
Її слова зависли в повітрі, як хмара.
— Виходь, — тихо сказав Ігор, його голос звучав, ніби він ледве стримувався.
-З радістю,-відповіла вона,підійшовши до дверей.-Але якщо знадобитися,то я ще повернусь,не забувай у нас з тобою багато спільного.
Коли двері зачинилися за нею, у кімнаті залишився лише його важкий подих і мій розпач.
— Аліно, я… — знову почав він.
— Ігоре, зараз не час, — відповіла я, не дивлячись на нього.
Я більше не могла знаходитись в домі,тому пішла на вулицю сказавши Ігорю щоб залишив мене саму.
Сиджу на лавці і не розумію,як Ігорь міг мати так багато таємниць,і ще мене в це втягнув.
Раптом я побачила Максима,він побачив мене і підійшов.
-Аліно,привіт,а чому ти така засмучена? Запитав він сідаючи поруч зі мною.
-Я навіть не знаю Максим,кому тепер довіряти,Ігорь має дружину з якою у неї багато спільного,-сказала я і з моїх очей потекли сльози.
Максим нічого не сказав,а лише міцно обійняв мене,в його обіймах мені було спокійно і затишно і я відчула,що Максим,це саме та людина яка потрібна мені.
